Чигиринская Ольга Александровна : другие произведения.

Врятований

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
Оценка: 2.53*5  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Невеликий приквел до роману "Серце меча". Українською мовою.

   Чигиринська Ольга
  
   Врятований
  

В Гамалi усi загинули, крiм двох сестричок Пилипа,

Що їх пiсля трьох "зачисток" не спромоглись знайти.

Гамала була одним iз тих мiстечок фортечного типу,

Куди дуже важко вдертись - i звiдки не можна втекти.

(...)

Ми завдячили пам'яттю зрадi та мародерству.

Гiркому насiнню завдячили солодощами плодiв.

А життям ми завдячили - тим, що уникли мордерства:

Двом дiвчаткам, якi сховались так, що нiхто їх знайти не зумiв.

Ю. Михайлик

  
  
   Людожера вбив Кiнсбi. Коли вся децима прибiгла на його лайку, людожера вже годi було рятувати - Кiнсбi зламав йому шию.
   Людина, що проносила кiдо лише мiсяць, вважається достатньо справною для бою, але коли треба взяти когось живим, краще не залучати до такої справи новачка: екзом'язи кiдо розвивають зусилля у три тисячi ньютонiв. Кiнсбi незграбно шарпонув людожера за комiр - ось маєте.
   Командер Саґара вважав це за свою помилку. Вiн взяв Кiнсбi лише через брак людей. Шанс, що людожер вийде саме на Кiнсбi, був мiзерний, але... людина припускає, а Бог не пускає.
   - Чого ти полiз до нього? - спитав Саґара. - Я наказував що?
   - Тут був хлопчик, - знiяковiло промимрив Кiнсбi. - Я боявся, що вiн...
   - Який хлопчик? - сержант Дуерте схилився над тiлом людожера. - От безталання... вцiлiти в цьому пеклi - i померти отак дурно.
   - Маленький хлопчик, - Саґара не любив цю манеру Дуерте: спитати, а потiм далi казати щось своє, не дочiкуючись вiдповiдi. - Такий маленький, що пролiз в оцю шпарину.
   Сканер показував вже слабкий вiдбиток живого тепла - дитина тут дiйсно щойно була, але вона втиснулася мiж двома плитами заваленого будинку - та без слiду щезла у темрявi.
   - Малий! - Дуерте присiв перед щiлиною навкарачки. - Гей, малий! Хочеш їсти? В мене є щось смачненьке! Не бiйся, ми не зробимо нiчого поганого! Ми свої!
   - Марно, - сказав Саґара, хоча Дуерте мав сам бачити на сканерi, що нема жодних ознак тепла чи руху. - Там десь є хiд у каналiзацiю.
   - Але вiн може мене чути, - заперечив Дуерте.
   - Може. Проте не вилiзе i не вiдгукнеться. Кiнсбi, з тобою все гаразд?
   - Так, - похапцем вiдповiв новiцiй. А потiм подивився Саґарi у вiчi та клiпнув. - Нi.
   - Якщо нi - то це нормально, - кивнув Саґара.
   З'явилась нарештi вся децима Дуерте - Колiнз, Ґван, Шелiпоф, Жакiнта, Розвел, Бранко, Тоїчi, Уалу.
   - Що трапилось? - спитав Розвел.
   - Оцей красень... - Дуерте показав рукою на Кiнсбi, - вирiшив, що нам бракує мерцiв.
   - Годi! - скомандував Саґара. - Кiнсбi, розповiдай.
   - Я побачив на сканерi теплi плями, - почав Кiнсбi, - викликав вас, а тодi... я подумав - якщо це вiн, i тут є ще один - може, вiн не почув наших гучномовцiв i знов полює?
   - Слушно подумав, - кивнув Саґара.
   - Я вирiшив пересвiдчитися i побiг... почав пересування у напрямку...
   - Говори людською мовою, - поморщився Саґара. - Не в учбовцi.
   - Побiг на пiвдень-схiд, де були цi тепловi плями. I побачив обох отам, - Кiнсбi показав рукою у тому напрямку, звiдки вони всi потрапили в цей тупик. - Бiля рогу. Дорослий та дитина. Вiн начебто гнався за хлопчиком. Хлопчик завернув сюди - а вiн кинувся на мене... Я вхопив його за комiр... сiпонув...
   - Бiдний вилупок, - зiтхнув Жакiнта. - Чому це вiн просто не вийшов до нас?
   - Вiн вже не вiдповiсть, - сказав Дуерте. - Одмучився. Беремо його та несемо на цвинтар.
   - А що з дитиною? - спитав Кiнсбi.
   - Нiчого, - вiдповiв Саґара. - Дитину ми все одно зараз не знайдемо. Малий втiк через оцю мишачу нору. Жоден з нас сюди не пропхнеться, навiть Ґван, навiть знявши кiдо.
   - Може, полишити когось на вартi? - запропонував Тоїчi. - Хлопець ще може повернутися.
   - Тiльки не Кiнсбi, - Шелiпоф присiв над мерцем i зняв малюнок сiткiвки ока, потiм приклав долоню людожера до сканера. - Вiн шиї ламає.
   Людожер пiсля смертi виглядав здивованим. Рот йому розкрився, наче хотiв сказати: "Отакої!". Самотнє око викотилося. Волосся на головi росло рiденькими жмуточками, а обличчя було як оце зруйноване мiсто.
   - Паскудна в тебе робота, Шел, - сказав Бранко, розгортаючи пластиковий пакет для тiл. - З якими типами доводиться ручкатися.
   - В цього принаймнi є руки, - вiдповiв Шелiпоф. - I навiть одне око. I можна покласти його до мiшка в один прийом.
   - Однаково все намарне, якщо не знайдемо мiський архiв.
   - А що це в нього в лiвiй руцi? - Шелiпофу довелося розгинати пальцi мерця, аби прикласти до сканера й лiвицю. Людожер тримав якийсь згорток - i Шелiпоф, поклавши того згортка йому на груди, з огидою розкрив його.
   - Ба! - здивувався вiн, - Це ота морська спожива - водоростi, краби, ще якась гидота...
   Шелiпоф загорнув все це знову в тканину, переклав трупа в пакет, застiбнув та перекинув через плече.
   - Ходiмо, приятелю. Може, ця труна не така гарна та мiцна, як у пiсеньцi спiвають - але могилу довгу й вузьку я тобi гарантую...
   Саґара не дорiкав їм за жарти над мертвим тiлом. Останнi два тижнi тiльки гумор рятував всю Десяту вiд божевiлля. Колiр гумору був переважно чорний - але що на цiй скиртi пiску посеред океану мало iнший колiр? Хiба що їхнi брунатнi кiдо... Але тут, у затiнку, i вони здавалися чорними.
   - То чому ми не полишимо тут когось на всяк випадок? Не Кiнсбi, звичайно, - Тоїчi непросто було збити в обраного курсу.
   - Брате, - зiтхнув Колiнз. - Як ти виглядаєш?
   - Нормально, - здивувався Тоїчi. - Хiба нi?
   - Братику, я маю на увазi - як ти виглядаєш, якщо дивитися на тебе з метрової висоти? Очима насмерть пережаханої дитини?
   - Вiн i з висоти в два метри виглядає огого, - сказав Жакiнта.
   - Хто б оце казав, - пхикнув Ґван. Вiн був мiнiмального росту для кiдо - метр сiмдесят. Жакiнта був максимального - два.
   - Про мене й мова не йде, - сказав чорний велетень. - Я й без кiдо стараюся на себе в дзеркало не дивитись - всцятися боюсь.
   - Оце тобi й вiдповiдь, Тоїчi, - сказав Саґара. - Годi. Поспiшаймо. Сюди треба прислати когось iз жiнок - без кiдо.
   - Тiльки не сестру Гелену, - Шелiпоф озирнувся. - I не сестру Сiльвiю.
   - Нiкого з них. В них своя робота. Мiсцевих, або з екiпажу "Чаклунки".
   З тiлом на плечах Шелiпоф iшов попереду всiєї децими, Саґара та Кiнсбi - позаду, бо Кiнсбi потребував сповiдi.
   Сповiдь була дуже короткою, проте Кiнсбi не поспiшив наздоганяти iнших.
   - Я... - сказав вiн, - я не думав, що це буде вперше... отак. Коли я прийшов до Шiндену, то думав... ну... що це буде принаймнi в бою...
   - Всi так думають, - усмiхнувся Саґара.
   - I я впустив дитину...
   - Їй пощастило.
   - Ох, так... але... розумiєте, це не дає менi спокою. Це не справа грiха, але я не можу нiкому, крiм вас, це сказати...
   - Тож кажи менi.
   - Цей хлопчик... Вiн дуже прудко бiг. Люди, що вижили тут - вони геть охляли, бо харчувалися самою водорiстю, та ще якоюсь рибною малечею... Людожер був дужий, бо жер людей. А хлопчик...
   - А хлопчика вiн пiдгодовував, - спокiйно договорив Саґара. - Може, це був його син. Не знаю.
   Кiнсбi здригнувся. Це було б непомiтно в кiдо, якби не легеньке дзижчання сервомотору.
   - В тебе дуже чутливо налаштований обладунок, синку, - сказав Саґара. - Вiн реагує на найменшi iмпульси. Це добре для бою, але сьогоднi це не привело до добра.
   - Я перелаштую, - погодився юнак. - Знаєте, я й досi переживаю через те, що мiг би вбити хлопчика. Людожер... Я спершу злякався, бо ще нiколи нiкого не вбивав, а це взагалi вийшло випадково... Але тепер... Знаєте, менi його зовсiм не шкода. I коли ми вийшли його шукати... Один з нас сказав: чому б його просто не застрелити.
   Саґара не став питати, хто. Вiн знав.
   - Як це взагалi можливо, - Кiнсбi поморщився. - Забути, що ти є людиною... жерти людську плоть...
   - Ви самi чули тих, хто вижив, - знизав плечима Саґара. - Вони голодували ще до того, як повстали. Коли мiсто перетворили на концтабiр - вони ледь не повмирали з голоду. А потiм сталося... оце, - Саґара нiкуди конкретно не показав, бо "оце" було скрiзь. Мiсто, почорнiле до кiсток, здiймалося з усiх чотирьох бокiв, i навiть якщо заплющити очi - смертний сморiд не давав забути, де ти є.
   - Це не "сталося", - з раптовим запалом сказав Кiнсбi. - Це вчинили.
   - Так, потiм вчинили оце. Коли ти живеш як людина серед людей - навiть у найскрутнiших обставинах намагаєшся поводитися як людина. А коли вiн прийшов до тями - був один в темрявi. Змучений, голодний... Мусив ховатися вiд патрулiв Рiва, якi дострiлювали живих... i вiдчував запах смаженого м'яса...
   Кiнсбi вирячив очi, потiм шумно ковтнув - i зiгнувся у приступi блювоти. Приступ був трохи довший за сповiдь. Потiм з фляги, вмонтованої до кiдо, Кiнсбi прополоскав рота й сплюнув.
   - Пiсля того, що зробили з ним та його ближнiми, - незворушно продовжив Саґара, - хiба легко йому було втримати вiру в те, що вiн є людською iстотою - i що ними є тi, кого справдi перетворили на купу печеного м'яса?
   - Командере, Бога ради!
   - Так. Ради Господа нашого... - Саґара опустив голову на секунду. - Сподiваюся, бiдолаха знайшов спокiй.
   Вулиця розiмкнулася перед ними - i вiдкрився океан.
   Океан також здавався чорним, бо в ньому вiдбивалося нiчне похмуре небо. Осiнь на Сунаґiшi, - це суцiльна темiнь та злива; тож дощiв чекали зi дня на день, а вони все не починалися.
   На мiлинi, оголенiй пiсля вiдливу, блукали люди, збираючи дрiбну рибу, рачкiв, молюскiв, плавучу водорiсть - все, що полишив, вiдступаючи, океан. Пан Iто розповiдав, як на цьому березi пiд час блокади люди чатували цiлодобово, чекаючи на вiдлив - цiлi натовпи на цьому пляжi, наче якiсь химернi тварини, уявiть собi, отче. I з початком вiдливу кидалися у воду, аби виловити те, що затримується серед камiння... Починалися свари, бiйки, кожного дня хтось тонув... В однiєї з наших жiнок так загинула донька разом з немовлям, вона його носила на спинi. Зараз ця жiнка щаслива, що вони померли у водi, а не у вогнi... Я не ходив туди, старому годi було сподiватися щось ухопити... Так, тодi тiльки молодi та сильнi - тобто, порiвняно зi мною сильнi - могли якось втамувати голод. Я тихенько згасав. Iнколи я думаю, отче - якби Рiва не спалили мiсто та не пiшли, я б не вижив. Iнколи я дивлюсь на наших, як ми збираємо шiфудо - i думаю: а все ж таки тепер краще нiж тодi, коли на цьому пляжi юрбилося тисяч iз десять народу. Це паскудна думка, отче, я знаю. Але я її iнколи просто не можу втримати пiд замком. Це грiх, отче?
   Нi, пане Iто. Оскiльки ви усвiдомлюєте, що це може бути грiховним, та женете цi думки - це не грiх...
   Вони дiсталися пляжу. Вiдлив вже почався. Люди, стоячи по пояс у водi, здавалися схожими на русалок з прадавнiх казок - їхнi тулуби, вiддзеркаленi водою, химерно коливалися. Саґара спробував уявити собi цей пляж заюрбленим - не вийшло.
   Декiлька людей, помiтивши їх, замахали руками - i Саґарi сяйнула раптова думка.
   - Децимо, стiй! - скомандував вiн.
   Зупинилися. Саґара махнув рукою - двоє чи троє мiсцевих поспiшили до них по водi.
   - Поклади його на землю, та розстiбни там, де обличчя, - проказав Саґара до Шелiпофа. - Може, хтось його впiзнає.
   Але жоден (один за одним до пана Iто приєдналися всi "риболови") не признав.
   - Все ж таки, Мiнато був чималеньким мiстом, - зiтхнув старий, дивлячись повз Саґару вбiк, де ранкове сонце свiтило крiзь випаленi очi вiкон.
   Близько сорока тисяч людей, нагадав собi Саґара. Вiд яких залишилося менш нiж шiстсот.
   - Ми не будемо ховати його до вечора, - сказав Саґара. - Скажiть людям. Може, хтось впiзнає.
   Старий кивнув.
   Цвинтар влаштували по той бiк колишнього заводу з переробки бiомаси. На Сунаґiшi не було хижакiв - тому могили копали неглибокi. Та й невеликi. Всiм мешканцям кварталiв мiж вулицею Морiока та центральним проспектом , наприклад, вистачило ями два на два метри. Катери Рiва заходили звiдти - i їм ще не заважав стрiляти жар вiд власного вогню.
   Саґара навiть уявити не мiг ранiше, на що спроможний зосереджений плазменний обстрiл.
   Вiн уявити не мiг ранiше, на що спроможнi люди...
   - До речi, пане Iто, - Саґара трохи затримався, коли скомандував децимi йти вперед, - ви не зустрiчали тут хлопчика?
   - Ви маєте не увазi - не з наших?
   - Так. Вiн ховається в каналiзацiйнiй системi, а ми ще не доколупалися до мiського архiву - а навiть тодi може виявитися, що схеми каналiзацiї не вцiлiли...
   - Менi хтось розповiдав про якогось хлопця - здається, Енґi... Так, Енґi... Я сьогоднi пришлю його до вас ввечерi.
   - Щиро дякую, - Саґара вклонився i пiшов наздоганяти своїх людей.
   ***
   Десята десантна манiпула Шiндена не була єдиною "гуманiтарно-поховальною командою", що працювала на Сунаґiшi - але прибула першою. Тому на Саґару та його начальника, командера Мiнья звалився весь тягар першого контакту з тими, хто вижив. Два тижнi тому Мiнья та першу центурiю вiдкликали до фронту - а Саґара з другою мусив залишитися, бо три тижнi тому з'явилася слiдча комiсiя у складi трьох iмперських iнквiзиторок, сестер-мiнервинок. "Клото, Лахезiс та Атропос", вiдрекомендувалася сестра Гелена. Двох iнших сестер насправдi звали Катерина та Сiльвiя. Тож, Саґару та його центурiю придали iнквiзиторкам.
   На допомогу вже прилетiли декiлька мiсiй з найближчих домiнiонiв, а також мiсiї вiд Соланiв та Яґдберґiв, бо як же ж без Соланiв та Яґдберґiв, без них i кава не завариться. I всi чомусь одразу прийняли Саґару за найбiльше цабе на цьому згарищi - може, через те, що вiн був тут ранiше за всiх. Хоча насправдi найбiльш законною владою був представник домiнiону Шезаар радник Сiмон Пеґю. Але радник бiльшу долю часу проводив на станцiї Ходерi, на тутешнiм мiсяцi. Саґара охоче помiнявся б з ним мiсцями, а ще охочiше зiбрав би центурiю, пiдняв "Лева" та рвонув би на фронт.
   Але вiн дав обiтницю послуху, i командорiя його не вiдкликала. Отже вiн мав знаходитися тут, керувати розбиранням завалiв, похованням трупiв та розподiлом гуманiтарної допомоги серед тих, хто вижив.
   Саґара скинув кiдо, передав його братовi Томiґану та вийшов був пiрнути в океан, коли його хтось гукнув. Власне, чому "хтось"? Голос сестри Гелени не можна було переплутати нi з чиїм бiльше.
   У давнiх поезiях голоси жiнок порiвнюють з пташиним спiвом. Якщо обирати серед пташиних голосiв, сестру Гелену можна було б порiвняти з павичем. Рiзкий, повний якихось стороннiх шумiв, її голос проникав не те що в серце - а й в спинний мозок.
   - Командере! - простуючи пiщаним схилом, сестра Гелена пiдсмикнула спiдницю мало не до колiн, а сандалiї несла в руках. - В мене добрi новини: ми пробилися до мiського архiву.
   - З вашої iнтонацiї я розумiю, що є й поганi?
   - Авжеж. Приблизно половину архiву знищено. Оскiльки люди од вiку скидають до пiдвалiв у першу чергу всякий непотрiб - я гадаю, що знищено ту половину, яка могла бути найкориснiшою.
   - Завтрашнiй день покаже.
   - Так. Але данi на мiсця мешкання громадян, хоча й трохи застарiлi, ми знайшли. Тепер можна буде писати на могилах прiзвища, а не просто "люди з кварталу такого-то".
   - Велике полегшення, - не втримав сарказму Саґара.
   - Сьогоднi вашi люди когось вбили? - сестра Гелена насупила кошлатi брова. - Людожера, як менi сказали?
   - Так. Це сталося випадково - новiцiй Кiнсбi незграбно шарпонув його за комiр та зламав шию. Якщо хочете, зробiть розтин.
   - Ви певнi, що випадково?
   - Так.
   - Кiнсбi сказав це на сповiдi?
   - Сестро, ви не гiрше за мене знаєте, що я не маю права вiдповiсти на це питання.
   - Я ж не питаю вас, що саме вiн сказав.
   Саґара вiдповiв їй лише поглядом.
   - Я охоче покинула б цi старi суддiвськi замашки, - посмiхнулася сестра. - Але наш iмператор Брендан не дає бабцi спокою.
   Вони почвалали дюною далi.
   - Я мушу включити це в звiт, - сказала сестра Гелена.
   - Це ваш обов'язок, - незворушно вiдповiв Саґара.
   Пiд ногами пiсок зарипiв глухо - змочений прибоєм, темно-брунатний, вiн свiтлiшав, коли на нього ступали, наче хтось пiд землею вмикав лiхтарика - а потiм знову темнiв, i вiдбитки босих нiг черницi й сохея наповнювалися водою.
   - Менi не дає спокою думка - навiщо вони це зробили, - сестра Гелена примружилася на тьмяне небо.
   - Зробили, бо не мали транспортiв вивезти всiх цих бiдолах.
   - Нi, я розумiю, чому. Але не розумiю - навiщо?
   - По-перше, якби вони полишили тут все населення та iнфраструктуру, ми могли б так само легко перекидати через станцiю Ходерi вiйська, як оце робили вони, - знизав плечима Саґара. - По-друге, мiсто Мiнато було об'явлене заручником Якщо вони пiшли б отак просто, втратили б лице.
   - А хiба вони його не втратили зараз?
   - Рiва - пiрати. Вони мислять iншими категорiями. Для них втратити лице - означає погрожувати комусь i не здiйснити погрози. А може, Шнайдер волiв, аби з ним на однiй шибеницi у крайньому випадку можна було повiсити всю Директорiю...
   - А може, Директорiя б волiла, аби разом з нею можна було повiсити Шнайдера?
   Саґара здивовано подивився на лiтню некрасиву жiнку, що стояла по щиколотки у океанi й каламутила воду пальцями нiг.
   - Даруйте?
   - Скажiть, два мiсяцi тому в нас було за що вiшати Шнайдера?
   - З його наказу людей Сунаґiшi мордували голодом, а перед тим - так безсердечно грабували, що вони мусили повстати.
   - Як нi шкода, але на той момент Сунаґiшi ще не була визнана Iмперiєю як незалежна планета. Сенат прийняв рiшення тiльки пiсля того, як Рiва об'явили повстання придушеним. Отже, нам нема чого було iнкримiнувати Шнайдеровi. Власне кажучи, вiн пропонував Директорiї вiддати Сунаґiшi нам.
   - Що? - Саґара сласним вухам не вiрив.
   Сестра зiтхнула та закотила очi.
   - Всi так реагують, а помiж тим це - секрет Полiшинеля. Iнформацiя пройшла скрiзь iнфосферу - i хоч би кого зацiкавила. Шнайдер пропонував пiсля закiнчення кенанської кампанiї покинути Сунаґiшi. Але Директорiя буда проти: такий зручний транспортний коридор - i полишати нам? До того ж, Шнайдера вони ненавидять. Отже, Директорiя сказала йому: ми тебе призначили тайсьоґуном - тож iди та замирюй цей заколот. I вiн мусив iти.
   - Але ж не мусив спалювати людей.
   - Якби вiн не виконав рiшення Директорiї, його могли б вiдставити вiд посту тайсьогуна. А вiн воював з домом Кенан не заради того, щоб отак водночас все втратити.
   - Тому краще було розплатитися за свою владу чотирма манами життiв.
   - П'ятьма, якщо мої попереднi оцiнки вiрнi. Ви забуваєте про тих, хто загинув у ходi повстання. Шнайдер зайшов у своїй боротьбi занадто далеко, щоб вiдступати. Рiва могли iснувати без Директорiї. Тож Директорiя зробила так, щоб в Рiва не залишилося жодного шансу на встановлення миру з Iмперiєю.
   - Вони що, такi йолопи? Я не вiрю. Полiтик може бути мерзотником - але не йолопом.
   - Полiтик може прекрасно бути обома у одному обличчi. Повiрте людинi, яка спостерiгала цю породу в її природному середовищi. Наприклад, середньостатистичний сенатор думає на п'ять рокiв вперед - не бiльше. Йому звiтувати перед своїми виборцями. Середньостатистичнiй домiнатор звiтує iмператоровi - тому мислить уперед на трохи довший строк. Член Директорiї - трохи iнша справа: йому звiтувати перед своїми спонсорами. Вiн думає вперед на значно менший термiн. Ось подивiться хоча б на Пеґю. Це людина, яка буде звiтувати своєму домiнаторовi - можете роздивлятися її як дiючу модель вавилонського полiтика.
   - Гидотна штука, - криво посмiхнувся Саґара. - А ви ж так само як i домiнатори, звiтуєте iмператоровi.
   - Так, жiнка вийшла з води й натягла сандалiї. - Не буду вам бiльше заважати, купайтеся. Зустрiнемося пiсля вечiрньої служби.
   ***
   Вночi нарештi пролився рясний дощ.
   Це була дуже радiсна подiя: розчищенi шiнденiвцями водозбiрники та резервуар почали наповнятися прiсною водою, отже мешканцi перестануть залежати вiд тiєї води, що її роздають гуманiтарнi мiсiї.
   Проте, пiсля вечiрньої служби та похорону (людожера поховали окремо вiд людських останкiв з кварталу Мурасакi-Янаґi) до "Лева" вишикувалась черга людей з посудом для води.
   Саґарi раптом спало на думку, що вiд самого дня трагедiї трапився лише один дощ - вночi, одразу ж пiсля загибелi мiста. Чи величезна пожежа справила якийсь атмосферний ефект чи ще щось - але пройшов дощ, i спраглi люди змогли напитися та перев'язати рани. Тi, хто помер протягом першого тижня вiд спалення мiста, мали якесь, хоча б i жалюгiдне, полегшення...
   Але нiяк не вдалося зiбрати достатньо вологи: резервуар та водозбiрники забито було рештками людей, що даремно шукали порятунку у водi. Вода скипiла, втiм випарувалася. Всерединi резервуар нагадував казана, в якому тушили м'ясо та забули його на вогнi, аж поки все поперетворювалося спершу на однорiдну масу, з якої стирчать кiстки, а потiм - на вугiлля. Саґара був одним з тих, хто вичищав це все власноруч. Як офiцер i священик вiн, мабуть, мiг вiдкараскатись вiд цiєї роботи - але не став. Розчищення водозбору було завданням номер один - бо на "Левi" з першого дня зрозумiли, як це: спробувати напоїти шiстсот людей за допомогою водоочисника, який розраховано на пiвтори сотнi максимум.
   Вони розчистили водозбiр за пiвтори доби - але дощ так i не пiшов, аж до сьогоднi. I навiть сьогоднi до корабля вишикувалась черга, бо води було ще замало.
   Людей стояло не бiльше за пiвсотнi - i вони, здавалося, зовсiм не вважали на дощ. Стабiлiзатори "Лева" зараз захищали їх вiд струменiв з неба, але дорогою сюди жоден не спробував чимось прикритися, люди просто мовчки йшли - хто з чим, переважно з пластиковими барильцями з-пiд штучного м'яса. Бiльшiсть прийшла не стiльки за водою - скiльки заради медичних процедур у корабельному лазаретi.
   - Отче? - до Саґари пiдiйшов пан Iто з великою флягою в руках. Саґара запросив його всередину корабля, але той рiшуче захитав головою i залишився пiд апарелю.
   - Доброго вечора, - сказав Саґара, хоча вони вже бачилися та здоровалися на службi.
   - Вечора доброго. Ви сьогоднi питали про хлопця, так? Маленького хлопця, за яким нiбито гнався людожер?
   - Або гнався, або вони кудись бiгли разом.
   - Я тут трошки порозмовляв з Енґi, перекинувся словечком ще з деким... Рокiв йому з шiсть на вигляд, дуже худий, але прудкий, так?
   Саґара кивнув. Вiн вже розпитав Кiнсбi, намагаючись витягти з нього найменшi деталi.
   - Цей хлопець - привид, отче. Його бачать - але нiколи не можуть до нього наблизитись. Помiркуйте самi: хiба дитина такого вiку могла б вижити сама у руїнах?
   - Ми знайшли в людожера трохи шiфудо. Може, вiн пiдгодовував дитину.
   - Нi, - пан Iто рiшуче затрусив головою. - Нi! Знаєте, що? Вода! Ви б знали, як ми мордувалися, аби спромогтися зробити хоч трiшечки прiсної води! Полишали рiзнi речi з вечора, щоб облизати росу вранцi, робили випарювач на сонячному теплi, вичавлювали сiк з водоростi... Малий не мiг би цього зробити сам. Вiн - привид, пане Саґара. Навiщо людожеровi пiдгодовувати дитину? Вiн не гербував кiстлявими.
   - Але де вiн сам брав воду?
   - Ну... Вiн теж мiг випарювати її на сонцi, або витискати з водоростi. Вiн же доросла людина.
   - Вiн мiг так само дiлитися водою з хлопцем.
   - Нi. Нi!
   Саґара не мiг зрозумiти причин такого рiшучого заперечення.
   Староста трохи ще попереминався з ноги на ногу, а потiм майже пошепки сказав:
   - Вiдспiвайте його.
   - Що?
   - Вiдслужiть молебень чи щось таке. По всiх загиблих дiтях цього нещасного мiста. Нехай ця маленька душа заспокоїться й перестане нас тривожити.
   Не дочiкуючись вiдповiдi, старий почимчикував пiд дощем до наметового мiстечка, у якому жили залишки мешканцiв Сунаґiшi.
   Саґара пiднявся на апарель - i побачив брата Томiґана, точнiше - Томаса Монаґана, головного механiка на "Левi".
   - Кудись зiбралися, брате?
   - Так, отче, - сказав Томiґан. - Хочу трохи поблукати пiд дощем. Триста рокiв цього не робив. А ще подивлюся врештi-решт на мiсто.
   - У вас є лише пiвгодини, - нагадав Саґара. - Тiльки встигнете пiднятися на пагорб, ото й усе.
   - Та знаю. Нiчого, - брат Томiґан махнув рукою.
   Вiн спустився впевнено - стороння людина й не здогадалася б, що брат Томiґан ходить на протезах. Вже внизу розвернувся i сказав:
   - Той хлопець, отче... Даруйте, я випадково почув вашу розмову... Так от, хлопець - не привид.
   - Ти його бачив?
   - Так, кiлька разiв. Я виходив купатися ввечерi, затемна. Не люблю, коли на мене витрiщаються, знаєте... Потiм трохи сидiв на березi, грав на губнiй гармошцi. Одного разу побачив дитину - хлопця, на вид може п'ять, може, менше... Сидiв на плитах, отам, - брат Томiґан показав рукою на колишнiй причал. - Слухав, як я граю.
   - Ти не помилився? То справдi була дитина?
   - Так, я її бачив, як оце вас. Вiн пiдiйшов дуже близько. Першого разу чкурнув, щойно я перестав грати. Потiм залишався - мабуть, чекав, поки я знову почну.
   - Розмовляв з вами?
   - Жодного разу. Я намагався його якось розговорити, але ж я не знаю нiхонґо - а вiн, мабуть, не знає латини. Вiн якийсь... дикуватий. Наступного разу я принiс йому трохи бустеру та шоколаду. Шоколад вiн викинув. Навiть не зрозумiв, що треба розгорнути спочатку. Але вiн взагалi не брав нiчого, аж поки я не вiдповзав метри на чотири...
   - Чому ви не розповiдали про нього ранiше?
   - Та думав, це хтось з мiсцевих. Тобто - з наметового мiстечка.
   - Може ми поговоримо пiзнiше, пiсля Повечiр'я?
   - Добре, - кивнув Томiґан. - Ну, то я пiду?
   Брат Томiґан навiть не здогадувався, носiєм якої доброї звiстки став. Бо Саґара починав вже пiдозрювати Кiнсбi - а такi пiдозри, коли їх не можна розвiяти, руйнують стосунки в групi.
   Це було дивно - i водночас дуже природно, що саме вiдлюдник брат Томiґан вступив з дитиною в контакт, нiкому нiчого не сказавши, i прийняв хлопця за одного з спiльноти. Жоден iнший шiнденiвець не припустився б такої помилки, бо всiх дiтей спiльноти, тридцять вiсiм осiб, пропустили через лазарет "Лева", а тридцять дев'ятий, власне, там i народився. Але саме брат Томiґан жодного разу не чергував у лазаретi, бо майже весь час порався бiля водоочисника та бiля кiдо, понiвечених при розбираннi завалiв. Iншi брати ходили купатися на океан (вся очищена прiсна вода призначалася тодi суто для внутрiшнього вживання) групами та вдень; брат Томiґан, стидаючись свого калiцтва - на самотi i майже вночi. Хлопчик, як i людожер, вiв нiчний спосiб життя - бо за кiлька тижнiв пiдземного iснування його очi звикли до темряви. I вiн не побоявся показатися братовi Томiґану, бо...
   "Бо брат Томiґан без протезiв - одного з ним зросту!"
   Блискавка впала в море, повiтря струсонулося вiд грому. На мить блiде свiтло обмалювало на верхiвцi пагорба фiгуру механiка. Повз Саґару пройшли чоловiк та жiнка - останнi двоє з тих, хто сьогоднi отримав свої процедури.
   - Така гроза, - звернувся до них Саґара. - Зачекайте тут, поки не скiнчиться. Залишайтесь на вечерю.
   - Нi-нi, ми пiдемо, - захитала головою жiнка.
   Чоловiк взяв її пiд руку та допомiг спуститися по апарелi. Вони пошкандибали пiд дощем. не озираючись. Саґара затамував зiтхання.
   Мешканцi Мiнато уникали спiлкування з шiнденiвцями. Вони взагалi старалися до мiнiмального рiвню знизити спiлкування з представниками мiсiй - але чомусь саме шiнденiвцiв намагалися уникати особливо вперто. Лише пан Iто готовий був говорити з Саґарою на теми, що виходили за межi буденних потреб спiльноти - але й вiн замикався в собi, стикаючись з кимось iншим.
   Саґара якось мав щодо цього розмову з Мiнья - того дня, як вiдлетiла Перша центурiя.
   - Чому вони ненавидять нас? - спитав Мiнья. - Це ж Рiва їх вбивали. Це вилупки зi станцiї Ходерi їх продали. Врештi решт, це Маеда пiдбурив їх повстати. А ненавидять нас.
   Саґара знав справжню причину - зрештою, їх було декiлька, але найголовнiшу вiн не мiг пояснити Мiнья. Вiн назвав найпростiшу:
   - Бо ми не встигли перешкодити Рiва.
   - Але ми й не могли, леле! Ми не боги. Фронт просувався так, як вiн просувався.
   - Якби ми справдi цього хотiли - могли б. Чотири такi кораблi, як "Танкред", могли б зробити глибокий прорив та принаймнi захистити мiсто.
   - А потiм? Якби Рiва захотiли повернути цей сектор пiд свiй контроль, чотири кораблi не захистили б його.
   - Це так. Але Рiва стягували всi сили до Андради. Це важливий для них рубiж. Лише одна дискретна зона до Тайроса - i всi кораблi наперелiк. Так, вони могли б утримувати транспортний коридор, що їм бiльше не потрiбний - але навiщо?
   - Чорт! - в Мiнья це виходило дуже виразно, з при диханням: "чхорт!". - Даруйте, отче. Хто ж знав, що цi вилупки справдi здiйснять свою загрозу. Ми ж вiрили, що вони таки люди!
   - Вони таки люди, - сказав Саґара.
   - Ви кажете так, бо ви священик, - посмiхнувся Мiнья. - Насправдi ви так не думаєте.
   - Маєте на увазi, що я лицемiр?
   - Та нi! Даруйте, отче, зовсiм не хотiв вас образити. Звичайно, як священик, ви повиннi думати, що це люди, але в душi - зiзнайтеся, хiба ви, дивлячись у вiчi цим нещасним, справдi думаєте, що Рiва - то просто заблукалi овечки, котрi чинять отаке лише тому, що не чули слова Христового?
   - Командере, на Старiй Землi кожна дитина знає, що таке саме, i навiть гiрше, чинили люди, прекрасно знайомi зi словом Христовим.
   - Маячня. Вавилонська пропаганда.
   - На жаль, нi. Моє рiдне мiсце було отак само спалене однiєї ночi.
   - Що? - Мiнья здивувався.
   - Наґасакi. Я народився в Наґасакi, на Старiй Землi.
   - Ви? На Старiй Землi? Але ж це...
   - Вавилонський протекторат? - Саґара усмiхнувся. - Так, я знаю. Я це вiдчув на власнiй шкiрi, дуже болюче - коли з'ясував, що менi, християниновi, пiд цiлим небом нема мiсця. Що ж... Я згадав, що є iншi небеса - i попростував до iмперського консулату.
   - Вибачте, я... нiчого не знав, - командер Мiнья трохи знiтився.
   - Так, я не дуже про це патякаю. I вас благаю не робити з мене сенсацiї.
   - Але землянин в Шiнденi!
   - Шiнден був започаткований землянкою - хiба нi?
   - Отче, - Мiнья усмiхнувся до нього. Саґара був молодший за посадою, але старший за вiком i рiвний за званням - тож Мiнья не наважався сперечатися серйозно. - Я одне знаю напевно: нiчого такого, як оце тут, нашi пiсля Еберу не робили.
   - Так, - погодився отець Саґара. - Але варто нам повiрити, що супротивник - навiть такий - не людина... i ми це зробимо.
   - Ось чому я не боюся залишати вас тут самого, - сказав Мiнья. - Знаю, що ви - саме сумлiння, тож зо всiм впораєтесь. А я сподiваюся на фронтi зустрiти того, хто за це вiдповiдав - та пiдсмажу його у своє задоволення.
   - Тодi я молитимуся, щоб ви його не зустрiли, командере.
   - Це ваша робота, отче, i ви дуже добре її робите, - сказав Мiнья, i вони розпрощалися.
   Тепер ця розмова знов прийшла Саґарi на думку - i неспокiй, що досi тривожно посмикувався десь пiд серцем, заговорив уголос. Вiн говорив, що знову повторюється iсторiя, що Саґара нiчого не навчився на власних помилках i вдруге довкола нього зростає мур вiдчуженостi. Першого разу це сталося через те, що Саґара прийняв християнство. Тепер - через що? Чому вiн не може подiляти з братами, з громадськими, зо всiєю Iмперiєю, праведний гнiв проти вавилонян, що вчинили цей злочин? У iмперськiй iнфосферi вже звично добавляли - "нечуваний". Але Саґара чув про багато таких злочинiв. Чув i про гiршi.
   Чому люди так зневажають власну пам'ять?
   Саґара не мiг подiляти праведний гнiв проти вавилонян, бо занадто дорого заплатив за переконання, що жоден людський гнiв не буває праведним. Так, коли вiн дивився на чорнi шкарлупки мертвого Мiнато, вiн вiдчував бiль, пекучу злiсть та бажання карати без лiку i мiри. Вiн хотiв на фронт, як i всi брати. Але вiн знав: скiльки б не пролилося кровi Рiва - жоден з мерцiв Мiнато не встане з цих могил, де попiл мiшається з пiском. Тож терпiть, - казав вiн братам на кожнiй сповiдi. Терпiть, - повторював вiн на проповiдях. Ми тут, бо ми потрiбнi живим. Милосердя важливiше вiд помсти. Навiть таке жалюгiдне, яке можемо вдiлити тут ми.
   Ми занадто схожi на них, брате Мiнья, - подумки сказав вiн у простiр неба. I ми дуже швидко просуваємося у тому самому напрямку - "це ворог, з яким все можна". Напрочуд швидко. Так, вони пiдштовхнули нас, вчинивши тут справжнiй Голокост - але швидкiсть нашого прогресу в бiк "Бий їх всiх, бо дiло наше праведне!" показує, що ми були вже готовi. Ось, чому мешканцi Мiнато уникають нас.
   Саґара зiтхнув, вiдсалютував двом братам на вартi та попрямував всередину корабля - вечеряти та провадити вечiрню молитву.
   ***
   Ранковий брiфiнг також провадили на "Левi". Частково тому, що "Лев" (тобто, звичайно, "Ричард Лев'яче Серце", але всi брати казали просто "Лев") був тут першим, i традицiя склалась так само непомiтно, як i традицiя визнавати неформальне старшинство Саґари. Але була й суто практична причина: анi на "Ваґнерi" Яґдберґiв, анi на "Чаклунцi" Соланiв, не кажучи вже про вантажник iмперської мiсiї, шатл-"прилипалу" сестер-мiнервинок та шатли Шезаарiв - нiде не було такого просторого тренувально-молитовного залу, що гарно став у пригодi при проведеннi щоденних нарад мiсiйних представникiв, якi правили тут за тимчасовий уряд, бо нiякого iншого поки не було. Себто, були якiсь там чиновники на станцiї Ходерi, але якби хтось зi станцiонерiв ступив ногою на землю Мiнато - мiсцевi просто розiрвали б його. Зi дня на день очiкували прибуття адмiнiстрацiї домiнiону Шезаар - але тi щось не квапилися.
   - Розпочнемо, - сказав капiтан "Ваґнера" Гельтерман.
   - Ще нема пана Ревана, - нагадав Саґара.
   - До бiса з цим Реваном. Навiщо його чекати, маємо дiла по самiсiньку горлянку.
   - Це неввiчливо, - заперечила сестра Сiльвiя.
   - I нерозважливо, - додала сестра Гелена. - Нам ще працювати з ним. Ви волонтер, пане Гельтерман, а ми виконуємо завдання iмператора, i не можемо, на вiдмiну вiд вас, полишити планету через зiпсованi стосунки з представником домiнатора.
   - Домiнатор, - пхикнув Гельтерман. - Рудольф Шезаар - домiнатор Сунаґiшi. А де вiн був, цей домiнатор, коли людей тут смажили живцем?
   - Домiнiон Шезаар не мав достатньо вiйськової сили, аби змагатися з Третiм флотом Рiва та Безсмертними, - розглядаючи власнi нiгтi, сказала капiтан "Чаклунки" Шейла Твiддл.
   - Але достатньо, щоб пiдбурювати Маеду на повстання та постачати його зброєю, - пробурмотiв парцефалець. - Рiва хоча б вовки. А це шакали.
   - Припинiть будь ласка, - сказав центурiон Марко Сео Сал.
   Сео був молодший за Саґару - i не такий стриманий. Тож Саґара тихо потиснув пiд столом його лiкоть. Не мало жодного сенсу сваритись з Гельтерманом.
   - Я запевняю вас, - сказав Саґара, - що пан Реван затримався з поважної причини.
   - Що таке? Чому ви щось знаєте, а ми нiчого? - панi Твiддл припинила розглядати нiгтi та пильно вдивилася в обличчя Саґари.
   - Тому що ми тримаємо на високiй орбiтi супутника-спостерiгача, - вiдповiв командер.
   Сестра Гелена посмiхнулася.
   - I ви нiчого не сказали нам? - нахмурила брова капiтан Твiддл.
   - Я намагався це сказати на цiй нарадi, але я, мабуть, зачекаю пана Ревана, аби вiн сам сказав. До того ж, пана Iто також ще нема.
   - Ах, пан Iто... - представник Яґдберґiв знизав плечима. - Що ж, почекаємо...
   Гельтерман ставився до пана Iто як до собаки, якого з жалю пустили в хату та нагодували. Але все ж таки робив свою частину роботи. Без важкої технiки, яку вiн привiз, марно було б i думати про розчищення завалiв у центрi мiста та приведення космопорту у щось близьке до ладу.
   - Вибачте за запiзнення, - пан Реван ввiйшов до залу разом з паном Iто. - Доброго ранку, панi та панове. Ми затрималися з дуже поважної причини - пан радник Пеґю вийшов на зв'язок i сказав, що завтра буде тут. Прибув флот домiнiону Шезаар. Вiсiм кораблiв за чотири днi пристануть на Ходерi. У першу добу на поверхню Сунаґiшi сядуть двадцять чотири вантажнi катери з продовольством, будiвельною технiкою, медичним обладнанням та поселенцями.
   - Поселенцями. Он як... - проказала упiвголоса сестра Катерина. Свiтле пасмо волосся вибилося з-пiд велона, i iнквiзиторка безтямно накручувала його на палець.
   - А що, власне, вас засмучує? - спитав Реван i почервонiв. Цей дватцятитрьохрiчний юнак завжди червонiв у присутностi сестри Катерини. Проте сьогоднi вiн почервонiв якось... густiше, нiж завжди.
   - Нiчого, - сестра Катерина заправила золотаве пасмо пiд велон та поклала руки на стiл. - Крiм проблем з житлом та питною водою. Скiльки їх буде?
   - Спочатку - тисяча двiстi, - Реван чогось уникав погляду iнквiзиторок - а тi навпаки, пильно вдивлялися в нього. - Самi чоловiки. Це... питання логiстики, знаєте... Вони, власне, будуть розвантажувати наступнi човни, монтувати обладнання, житловi споруди...
   - Це зрозумiло. Але що там за чоловiки? - спитала сестра Катерина.
   - В-власне кажучи... - промимрив Реван, - це... люди з правовими обмеженнями. Д-добровольцi...
   - Тобто, каторжани, яким замiнили вiдбування строку посиланням сюди, - сестра-iнквiзиторка розрiзала голосом якусь невидиму нитку, i невидиме веретено впало на пiдлогу, деякий час вертячись намарне.
   Реван жував губи.
   - П-послухайте, - сказав вiн, нарештi набравшись духу. - Ми не могли в такий короткий строк набрати людей... iншi партiї - вони будуть... iншими, але спочатку...
   - Каторжани! - вихопилося у Марко Сео. - Цхао нi цзу цзун ши ба дай!
   - Три доби на хлiбi й водi, - сказав Саґара стиха.
   - Призначте шiсть дiб, отче, - попросив Марко. - Я ще не все сказав.
   - Гадаю, ми всi подумали приблизно одне й те саме, - посмiхнулася сестра Гелена. - Тож, центурiоне, не треба зайвого разу висловлювати загальну думку.
   Гельтерман спiдлоба зиркнув на сестру Катерину. Справа була, крiм усього iншого, в тому, що в миру сестра носила фамiлiю фон Яґдберґ, i була якоюсь троюрiдною племiнницею домiнатора. Наскiльки знав Саґара, вона нiяк не користувалася цим спорiдненням - але про нього не забував домiнатор.
   - Наскiльки я розумiю, - сказав Саґара, - ми вже нiчого не вдiємо. Кораблi не повернуть назад. Добре, що ви нас хоч попередили, пане Реван.
   - Послухайте, - юнак опустив голову, i знову скинув. - Не я приймав це рiшення. До того ж, нам потрiбнi люди. Ми повиннi вiдновити iнфраструктуру Сунаґiшi та розпочати здобуток бiомаси. Станцiя Ходерi не може iснувати на самому бустерi, там скоро почнеться голод, а коли ми розпочнемо наступ на Анзуд та Землю...
   - Он як? - пiдняла пiдборiддя сестра Гелена. - В домiнiона Шезаар далекi плани...
   - Не тiльки Шезаар...
   - Ви хочете сказати, iмператор подiлився з вами своїми стратегiчними мiркуваннями?
   - Але ж це очевидно! - спалахнув Реван. - Пiсля всього, що сталося, ми тепер просто повиннi перемогти Вавилон та повернути собi нашу батькiвську планету!
   - Вашу? - здивовано перепитав Саґара.
   - Так, нашу! Треба вiдновити iсторичну справедливiсть!
   - Даруйте, юначе, - проказала сестра Сiльвiя, - але хiба вавилоняни не походять так само вiд поселенцiв з Землi, як i ми?
   - Менi дивно таке чути вiд черницi! - молодий адмiнiстратор стиснув кулаки. - Ви ж повиннi знати, що...
   - Я сама знаю, що я повинна знати, - перебила його iнквiзиторка. - Земля є нашою не бiльше, нiж вона є їхньою. Заборона вiдвiдувати планету, яка лежить на всiх нас - безглузда, але для її скасування не потрiбна окупацiя Землi.
   - Земля буде нашою! - юнак виставив пiдборiддя. - А вони... нехай дякують, якщо ми їм не заборонимо її вiдвiдувати! Iнодi. Бо пiсля того, що вони тут вчинили, не мають права... взагалi нi на що.
   - Цiкаво, це офiцiйна думка представника домiнiону Шезаар, чи ваша особиста? - начебто вбiк сказала сестра Катерина.
   - Це... - хлопець схаменувся. До нього нарештi щось дiйшло. - Це я особисто так думаю. Але я вважаю, що кожний справжнiй християнин думає так само.
   - Тодi ви, мабуть, єдиний тут справжнiй християнин? - посмiхнулася красуня-черниця.
   - До бiса, - сказав раптом Гельтерман. - Даруйте, преподобнi сестри i брати, але вiра тут нi до чого. Тут сама лишень стратегiя та астрополiтика. Рiва користувалися простором Сунаґiшi як опорною точкою для оперативних дiй проти Анзуду у своїй громадянськiй вiйнi. Ми будемо дурнi, якщо не скористуємося цiєю планетою так само. Та вони цього й чекали - гадаєте, навiщо випалили мiсто? Вони знали, що ми можемо навезти сюди кораблiв та мобiльних заводiв - а от завезти п'ятдесят тисяч робочих рук буде важкенько.
   - Сто тисяч рук, - сказала панi Твiддл з усмiшкою. - Якщо не йдеться про одноруких робiтникiв звичайно.
   - Даруйте, - вишкiрився Гельтерман. - Я мав на увазi пiвста тисяч робiтникiв.
   - Насправдi менше, - зауважила сестра Гелена. - Так, населення Сунаґiшi складало на момент початку громадянської вiйни Рiва проти Кенан п'ятдесят три тисячi сiмсот шiстьдесят шiсть осiб... але безпосередньо у виробництвi бiомаси були зайнятi лише тридцять шiсть тисяч чотириста сiмдесят двi особи. Решту складали лiтнi люди, дiти, робiтники сфери обслуговування мiсцевої iнфраструктури та сфери розваг для персоналу станцiї...
   - Зрозумiв, - Гельтерман махнув рукою. - Порядок цифр неважливий. Важливий сам факт: ми маємо знову змусити систему працювати, i для цього нам треба iз шкiри випнутися, бо Рiва залишили пiсля себе самi шкварки.
   Пан Iто встав i вийшов з-за столу.
   - Даруйте, - сказав вiн. - Я бачу, що бiльше не потрiбний вам, панове...
   Повернувся i вийшов у коридор.
   - Пане Iто! - Саґара, Сео та сестра Гелена пiдхопилися водночас, але старий вже покинув кiмнату.
   - Я поверну його, - сказав Саґара, та попростував навздогiн.
   Старий майже дiйшов до сходiв - i по його щоках котилися сльози. Саґара заступив йому дорогу.
   - Пане Iто, я... благаю вибачення, - сказав священик.
   - За вiщо? Ви не зробили i не сказали нiчого поганого, - старий усмiхнувся до нього.
   - Цi люди... вони стомленi, розгубленi i не завжди добре розумiють, що верзуть. Зважте на те, що Реван - лише хлопчисько, а Гельтерман - просто йолоп.
   - Але ж це правда, панотче. Дiти та дурнi просто кажуть ту правду, яку не зважуються висловити мудрi та дорослi. Сунаґiшi потрiбна Iмперiї, бо це транспортний коридор, i тут дуже зручно тримати транзитну станцiю. Нас тому й захопили Рiва - це також правда. Домiнiоновi Шезаар планета потрiбна, бо через цю вiйну вiн пiдвищиться у Iмперiї. А ми... ми просто шкварки, панотче. I не потрiбнi нiкому.
   - Це не так, пане Iто.
   - Ви спiвчуваєте нам, панотче - але ви ж чернець. Мине час, i вас покличуть у iнше мiсце.
   - Ми не ченцi, - Саґара сказав це автоматично, бо завжди так вiдповiдав, коли йому казали, що вiн чернець. - Але так, мене можуть вiдкликати будь-якого дня. Я наполягатиму, аби тут створили постiйний шiнден-пост.
   - Для чого? - старий втер очi та усмiхнувся. - Повiрте, панотче, ми найбiльше прагнемо одного: полишити цю планету якомога скорiше.
   Саґара вiдчув наплив безпорадностi, болiсний майже до крику.
   - Не робiть цього, - сказав вiн. - Це значитиме, що вони перемогли вас, пане Iто. Перемогли остаточно.
   - Менi це байдуже, - сказав старий. - Я не був у Опорi i не пiдтримував Маеду.
   Саґара не знав, що сказати. Старий обiйшов його, почав спускатися по сходах. Саґара перестрибнув через поруччя, знову заступивши йому дорогу.
   - Гай-гай, - усмiхнувся пан Iто. - Чи личить священиковi отак гасати?
   - Але ж ми не скiнчили розмову, - Саґара зморщився вiд болю у п'ятах. - Пане Iто, в нас достобiса роботи. Без вас ми не впораємося. Ви знаєте мiсто краще за всiх. Ви знаєте своїх людей. Ви не можете покинути мене так просто. Повернiться, благаю вас.
   - Я стомився, - зiтхнув старий - але повернувся i почав пiдiйматися.
   ***
   Сестра Сiльвiя знайшла у пiдвалах архiву плани каналiзацiї. Трохи застарiлi, але Саґара сподiвався, що в цiлому нiчого не перемiнилося.
   Вiн хотiв був того самого дня вiдрядити хлопцiв на пошуки дитини, що жила пiд землею, але сталося несподiване. Себто, закiнчення робiт на розбираннi завалiв у школi нiякою несподiванкою не було. Несподiванка сталася, коли вiдкрили пiдвал - i звiдти полинув такий страшенний сморiд, що Саґара не мiг вдихнути, аж поки не ввiмкнув фiльтр шолома, i так само зробили всi iншi шiнденiвцi - взвод Коннора. А люди Яґдберґiв, якi не мали на собi костюмiв з фiльтрами, рвонули чимдуж у навiтряний бiк, покидавши технiку.
   Проте Саґарi здавалося, що вiн i крiзь фiльтр чує той сморiд. Не горiлої - а зогнилої плотi.
   - Я не хочу туди лiзти, - мало не зi сльозами сказав Коннор.
   - Я також, - зiзнався Саґара - i зробив крок у пiдвал.
   ...У пiдвалi школи переховувалися дiти та вчителi - близько шестисот осiб.
   - Що тут сталося? - прохрипiв Коннор, роздивляючись довкола при свiтлi лiхтаря. - Боже правий, пресвята Дiво, чого вони померли - сюди ж не дiйшов вогонь?
   - Не дiйшов - але висмоктав звiдси кисень, - вiдповiв Саґара. - Вони задихнулися.
   Тi самi вентиляцiйнi отвори, що через них полум'я задушило людей, пропустили сюди воду вчорашнiх та сьогоднiшнiх дощiв. Зi стелi капало, обидва сохеї стояли по кiсточки в водi. Зробити бодай крок вперед жоден не мiг - це значило наступити...
   - Це ж дiти, - Коннор наче давився чимось. - Самi лише дiти.
   Саґара розумiв його почуття. Здебiльшого вони знаходили рештки у такому станi, що не можна було впевнено сказати, належать вони дiтям чи дорослим. А тут...
   - Як ми їх винесемо? - спитав Коннор. - Вони ж...
   - Ми не виноситимемо їх, - вирiшив Саґара. - Не треба розповсюджувати трупну отруту по всьому мiсту. Я вiдслужу за ними просто тут - i ми спалимо тiла термомiною.
   - Доробимо те, чого не доробили Рiва, трясця їхнiй матерi в печiнку туди-сюди?
   - Повiрте, сержанте, дiтям зараз це байдуже.
   - А iдентифiкацiя?
   - Як? Ми можемо взяти проби в тих, хто зверху та скраю. А далi... Зрушимо цю плiвку - i... ви бачили, як вибухає консервна банка?
   - Годi, панотче... - Коннор застогнав, тамуючи блювоту. Вони вийшли на свiтло. Саґара побачив, який Коннор блiдий.
   - Ви не призначили менi єпiтiмiю.
   - Зайве. Ви й так сьогоднi не їстимете, сержанте.
   За огородженням з навiтряного боку вже скупчилися мiсцевi. Саґара пiзнав декого - зокрема, панi Янаґi.
   - Там дiти? - спитала вона. - Ви знайшли дiтей? Можна забрати тiла?
   - Нi, - вiн бачив, як мiняється її обличчя, як сахнулися назад люди Мiнато. Вiн знав, що вiд нього смердить, що вiн принiс той сморiд з собою, просякнений ним. - Не можна. Там... фактично, немає окремих тiл. Тут... є родичi?
   Жiнка закивала. Дехто з мешканцiв зробив крок уперед i теж кивнув.
   - Назвiть менi iмена, - вiн ввiмкнув блок пам'ятi сантора. - Я буду служити просто тут. Потiм ми вiддамо вам прах.
   - Ви їх... спалите? - з жахом запитав лiтнiй чоловiк.
   - Я не можу припустити навiть найменшої можливостi епiдемiї, - якнайтвердiше сказав Саґара.
   - Нi! - закричала раптом панi Янаґi. - Нi, не смiйте! Вилупки! Виродки! Кати! Вiддайте нам їх! Вiддайте, ми поховаємо їх самi! Не смiйте палити!
   Вона кинулася вперед, але технарi з команди Гельтермана та мiсцевi чоловiки перехопили її та повели геть. Вона кричала й борсалася у їхнiх руках. Тi, хто залишився, дивилось на Саґару з неприхованою огидою.
   - Iмена, - нагадав вiн. - Стiльки, скiльки зможете згадати.
   ...Увечерi панi Янаґi принесли до лазарету "Лева". Вона вiшалася - але це встигли вчасно помiтити. Брат Аарон, головний корабельнiй лiкар, як мiг, полагодив їй хребта, але, вийшовши з операцiйної, попередив Саґару та пана Iто:
   - Вона потребує серйозної психiатричної допомоги - iнакше повторить спробу. Я не можу тримати її на транквiлiзаторах до кiнця життя. Нехай цей жевжик з Шезаарiв привезе хоча б одного головогриза абощо. Бо я хiрург. Менi тут довелося вже побувати й акушером, i педiатром, i терапевтом, i санiтарним лiкарем - ще однiєї спецiальностi я не подужаю, в мене тiльки одна голова.
   - Але вона в вас дуже добра, брате Аарон. Поки нам не прислали психiатра - треба якось виплутуватися.
   - Авжеж, - пхикнув брат Аарон. - Понад пiвтисячi людей з важкою формою ПТСР - i я.
   - Петесер - то що? - спитав пан Iто.
   - Посттравматичний стресовий розлад, - пояснив брат Аарон. - Надмiрний тягар страждання, що не минулося безслiдно. До речi, отче, коли ми тут скiнчимо - половина хлопцiв також потребуватиме терапiї.
   - Половина? - усмiхнувся Саґара. - То було б добре. Я очiкую гiршого.
   - Ну то зробiть щось. Ви непогано спрацювалися з тими iнквiзиторками - а вони ж таки не останнi особи в Iмперiї. Натиснiть на якiсь важелi. Нам потрiбний головогриз, бо iнакше я сам тут схибнуся.
   Це була дуже добра iдея, i Саґара занотував собi у санторi: зустрiтися завтра з сестрою Геленою з приводу психiатричної допомоги потерпiлим.
   - А чому не сьогоднi? - спитав брат Аарон з якимись вередливими iнтонацiями.
   - Тому що зараз у мене сповiдь, а потiм я беру добровольцiв i ми вирушаємо до каналiзацiї - шукати дитину.
   Пан Iто зiтхнув.
   - Я ж казав вам, отче, що то привид. Це душа одного з тих, кого ви сьогоднi поховали - i я дякую вам за це вiд усього серця. Вона заспокоїться тепер, i...
   - Але моя душа не заспокоїться, поки я не переконаюсь, що то привид, - вiдказав Саґара.
   ***
   - Отче, я втрачаю вiру.
   - Я так само.
   Брат новiцiй Хаас розкрив рота i клiпнув очима.
   - Ви серйозно?
   - Куди серйознiше. Як можна не втрачати вiри щодня, коли бачиш, як люди створили людям пекло власноруч - а Господь їх не зупинив.
   - Але ж... - брат Хаас запнувся. - Ну, я думаю, той... так було, мабуть, завжди, ось, що я кажу. Бог попускає здiйснитися злу, бо може той... перетворити його на добро...
   - Ось бачиш, сине, ти вже сам знаєш те, що я маю тобi сказати. Але, знаючи це, все ж таки втрачаєш вiру. Отож, словами нiчим не допоможеш. Так?
   - Виходить, так, - брат Хаас опустив голову. - То що менi тепер робити?
   - Спробуй робити як я: тримай у головi альтернативу.
   - Тримати... що?
   - Альтернативу. Iншу можливiсть.
   - Яку?
   - Все те ж саме. Люди творять людям пекло власноруч - i на цьому все. Анi винагороди та втiхи для тих, хто страждав. Анi покарання для тих, хто спричинив страждання. Анi Бога.
   - Кепсько.
   - Вавилоняни живуть iз цим. Якщо можуть вони - зможеш i ти.
   - А ви?
   - А я не хочу.
   - Так i я ж не хочу, отче!
   - Тодi слухай. Я був би останнiм на цьому свiтi дурнем i мерзотником, якби зараз сказав тобi, що Бог попустив цi страждання мешканцям Сунаґiшi за їхнi грiхи. Я був би просто дурнем, якби почав тобi поясняти, що це Божий план, з якого вийшло якесь бiльше благо для тих, хто тут загинув. Коли Бог прийшов до нас, ти сам знаєш, що вiн зробив з людським стражданням - Вiн роздiлив цю муку. Вiн не базiкав на теми теодицеї, бо не шукав собi виправдань. Ми з тобою тут зараз можемо лише мовчати перед лицем страждання. Мовчати та дiяти. Пам'ятаєш, коли Господовi сказали про галилеян, вбитих Пiлатом?
   - Той... хiба вони були грiшнi бiльш за всiх галилеян?
   Саґара кивнув.
   - То велика спокуса, Хаасе - намагатися дати вiдповiдь для когось iншого. Знайти якесь рацiо. Мене зараз посiдає велика спокуса знайти для тебе якiсь дуже правильнi слова - але на наше спiльне щастя я знаю, що мої слова не вiдновлять твоєї вiри. Якщо ти хочеш кричати до Бога, як Йов - то кричи. Хочеш проклинати - проклинай. Одна умова - вiд свого, а не вiд чийогось iменi. I друга умова - дiй. Що-небудь iще?
   Хаас стиснув пальцi. Його кирпате обличчя було замислене й сумне. Нарештi вiн проказав:
   - Жiнка.
   - Ти вподобав якусь жiнку? - здивувався Саґара.
   - Нi. Та жiнка, що вiшалася. Вона менi не йде з голови. Я знаю, що там були її дiти, але ж вона не могла сподiватися, що за два мiсяцi вони залишаться живi?
   - Нi.
   - Вас там тепер ненавидять, отче. Не всi. Але...
   - Навiщо ти менi це кажеш? Сповiдь - то справа твоїх грiхiв. Якщо не знаєш їх за собою бiльше - то закiнчимо, бо я маю ще одне дiло робити.
   - То справа моїх грiхiв, бо я на них накричав. Нагримав на цих бовдурiв, даруйте менi, отче. Як вони смiють? Ми ж їм прийшли допомогти...
   - Ми прийшли допомогти, а ти накричав. Завтра пiдеш та вибачишся, - Саґара перехрестив Хааса i проказав молитву розгрiшення.
   - А покута, отче?
   - Покута буде зараз. Ходiм, спустимося до каналiзацiї. Подивимося, чи не чекає там на нас якесь диво.
   ***
   Десь близько третьої опiвночi за стандартним часом, коли Саґара вже стонадцять разiв встиг згадати добрим словом пана Iто з його розповiдями про привидiв, i вилаяти себе йолопом, дурнем, бовдуром i не тiльки, коли Кiнсбi вже не дивився нiкому в очi, Шелiпоф раптом сказав по своєму каналу:
   - Трясця твоїй матерi!
   - Що таке? - стрiпонувся Саґара, намагаючись локалiзувати Шелiпофа на планi.
   - Я влiз ногою у лайно.
   - Це каналiзацiя, - пхикнув Коннор. - Чого ти тут сподiвався знайти? Галаретку в шоколадi?
   - Шелiпоф, анiруш, - Саґара визначив мiсцезнахождення декурiона i побiг у тому напрямку. - Хлопцi, всi до нього.
   - Що таке? - здивувався сержант. - Ми тепер ще й ассенiзатори?
   - Нi, пуста довбешко! - вiдповiв Шелiпоф. - Командер правий: тут все старе повсихало вiд спеки! Якщо воно свiже - а я вляпався у свiженьке - тут таки хтось лазить!
   - Може, це полишив людожер? - Хаас, мабуть, вирiшив бути скептиком.
   - Може, але в такому разi в нього було дуже погано зi шлунком. Воно таки рiденьке, i, здається - з кривавими ниточками.
   - В половини мiсцевих, коли ми прилетiли, була дизентерiя.
   - Забери пробу, - звелiв Саґара, пiдходячи.
   - Вже, - Шелiпоф показав капсулу. Потiм, кривлячись, - пiдошву свого чобота.
   - Ми з командером сьогоднi смердiли гiрше, - втiшив його Коннор.
   - Та я нiбито в курсi. Чув, вас вiдмивали пiд високим тиском у дезактивацiйнiй камерi.
   Саґара освiтлив стiни тунелю.
   - Це перебiльшення, але не дуже велике... Рушаймо далi на пiвнiч, - сказав вiн, роздивившись iще раз план.
   Вони почали ввечерi вiд того мiсця, де Кiнсбi скоїв своє ненавмисне вбивство, знайшли найближчий люк та спустилися донизу. Там було перехрестя, яке повторювало перехрестя вулиць нагорi. Саґара вiдправив Кiнсбi з Ґваном на пiвнiч, Хааса з Коннором - на пiвдень, Шелiпофа з Уеле - на схiд, а сам iз братом Пацеком вирушив на захiд.
   Хаас з Коннором скоро повернулися - далi був вихiд до моря. Саґара поставив на планi мiтку - бо на застарiлiй схемi цього виходу ще не було; мабуть, його проклали пiзнiше. Хааса з Коннором Саґара направив рiвнем нижче, а сам добрався до того мiсця, де нагорi була шпарина мiж плитами, куди втiк малий.
   Як вiн потрапив нагору, було тепер зрозумiло: коли металевi балки заводу розплавилися i будiвля впала, плити провалили склепiння пiдвалу, пробивши шлях аж сюди. Саґара не зважився перевiряти, чи витримають вони вагу дорослого чоловiка i повернувся на перехрестя, аби координувати дiї iнших. Шлях на захiд було закрито.
   Все мiсто Мiнато займало площу чотири на дванадцять кiлометрiв, витягнувшись з заходу на схiд, обмежене з пiвдня й пiвночi океаном. Саґара розважив, що брат Томiґан бачив дитину на плитах старого причалу, а Кiнсбi - близько заводу з переробки бiомаси. Саґара дуже сподiвався знайти дитину пiд руїнами заводу, але там були суцiльнi завали. "Безсмертнi", вбиваючи мiсто, працювали не за страх, а за те, що замiняло їм сумлiння.
   Вiн знову вдивився в карту, покрутив її в рiзнi боки, видiлив та збiльшив той сектор, де вони зараз перебували. Що в нас нагорi? Промисловi квартали, потiм - адмiнiстративний центр. Енергостанцiя, далi - ланцюг одноповерхових споруд, позначених шифрами - мабуть, ремонтнi цехи, де вiдновлювали навеги та драги - потiм споруда зовсiм таємного призначення, адмiнiстративна будiвля мiської комуни, у архiвi якої зараз саме копирсалися iнквiзиторки, та мiська лiкарня. Добре. А що внизу?
   Споруда таємного призначення виявилась комбiнатом з переробки смiття та iнших вiдходiв людської життєдiяльностi. Неорганiчне смiття, залежно вiд рiзновиду, переробляли так чи iнакше, а вiдходи життєдiяльностi та органiку застосовували для виробки бiогазу. Рештки цього виробництва, зневодненi та спресованi у тонкi плити, використовували у гiдропонiцi, очищену воду зливали знов у океан. Саме в гiдропонiцi працював пан Iто - i вона прийшла у повний занепад, як казали мiсцевi, "ще до вогню". Рiва, якi перекидали через транспортний коридор Сунаґiшi свої та союзнi вiйська, вимагали бiльше харчiв, нiж могло здобути населення планети. Коли наступив справжнiй голод, начальник гiдропонних станцiй звiльнив пана Iто з його посади, вiдправивши на пенсiю. На мiсце пана Iто вiн влаштував свою родичку. Це було питання життя i смертi - життя для неї, матерi трьох дiтей, смертi для нього, самотнього старого. Вiн не протестував.
   Ця жiнка та її дiти вижили у голод, але загинули у вогнi. Начальнику судилося вижити - вiн зараз жив у одному наметi з паном Iто.
   Саґара пiдняв очi на уважне обличчя брата Хааса та посмiхнувся, щоб трохи пiдбадьорити розгубленого юнака.
   - Шелiпоф, бери свою "здобич", пiднiмайся на гору, знiмай снайка - i прожогом до брата Аарона.
   - Є, - вiдсалютував рутен, побiг назад до каналiзацiйного колодязя i подерся вгору. Саґара огледiв iнших.
   - Таке питання, - сказав вiн, показавши на планi та перелiчивши усi споруди, якi там були. - У якому з цих мiсць може бути автономний резервуар води?
   В Шiнден приходили дуже рiзнi люди з рiзним досвiдом. Але схоже було на те, що жоден з добровольцiв не знав, яке з перелiчених мiсць має мiстити автономний резервуар води.
   Раптом брат Хаас тихенько кашлянув i сказав:
   - Сенсей... я не знаю, чи це якось стане нам у пригодi, але якщо в якомусь з цих мiст є бойлерна...
   - Є... що? - перепитав Саґара.
   - Ну... кiканшiцу, - згадав потрiбне слово хлопець. - Де роблять гарячу воду з холодної для опалення примiщень. Тобто, там завжди є автономне джерело води. Навiть два: той... кiкан, i... запасний кiкан.
   - Дуже добре зауваження, брате, - Саґара ще раз ретельно переглянув карту, але жодне примiщення було позначене як бойлерна. - Ну, гаразд. Всi читали казку про Хлопчика-з-пальчик?
   - Так, - зблиснув зубами Уеле. - Якбi у Хлопчiк-з-пальчiк бiл дiзентерi, вона не заблюдiлся бi у лiс, бо птачки не сталi клювать такий слiд.
   - Вiрно. Хто б оце не полишив нам такий "дороговказ", вiн не мiг би пройти й пiвкилометри, не присiвши ще раз. Тому ми зараз розподiлимося на чотири групи, i знову вирушимо у чотирьох напрямках, шукати iнших... слiдiв.
   Ранiше, нiж вони натикнулися на другий "слiд", сантор Саґари подав сигнал виклику з корабля.
   - Так, брате Аарон?
   - Я тiльки-но почав роздивлятися, хм, зразок Шелiпофа, - сказав лiкар ("Гей, це не зразок мене!" - пролунав голос на дальньому планi). - Шелiпоф, стули пельку. бо гланди вирiжу. Я вже дiйшов певних висновкiв, командере. Хто б це не був, вiн у дуже поганому станi. Почалася руйнацiя стiнок кишечника, але вiд зневоднення вiн загине ранiше, нiж вiд перитонiту. Група кровi, до речi, перша, резус-фактор позитивний.
   - Дякую. Що-небудь ще?
   - Я би дав цьому зразковi добу, максимум пiвтори. Якщо це доросла людина, вiн протягне доби з двi. Якщо це дитина...
   В Саґари впало серце.
   - У кращому випадку рахунок iде на години.
   - Ми поквапимося, брате. Дякую. Ах, якби ж нам собаку...
   - Даруйте, не можу... Може, вас це не зацiкавить, але останнє, що вiн їв - шiфудо. Дрiбних молюскiв розжовував просто зi шкарлупою.
   - Бiдолаха. Пiдтримуйте зв'язок, брате, - Саґара прискорив ходу i пояснив хлопцям, наскiльки справи кепськi.
   Вони прочесали квадрат менше нiж за три години, раз по раз знаходячи "слiди" - все частiше. Жодного сумнiву - вони наближались до чиєїсь постiйної криївки. Нарештi опинилися пiд розвалинами лiкарнi.
   Труби, якi бiгли вздовж стiн вiд очисної станцiї, тут начебто пускали товстi пагiнцi, що йшли кудись нагору. Саґара посвiтив лiхтариком над головою.
   - Ага, - сказав Уеле, дивлячись туди, де свiт розсiювався за межами колодязя. - Там когось зняло кришку.
   - Полiзли, - Саґара закрiпив лiхтарик на плечi, вимкнув карту та подерся залiзними скобами нагору. Протяг, який лоскотав йому обличчя, нiс тоненькi, ледь чутнi струменi знайомого смороду. Пiд руїнами лiкарнi також мали бути мерцi, за лiкарню ще не бралися. Але не тут, не в цьому примiщеннi - iнакше всi вони вже б задихнулися.
   А може, нi? Може, тiло просто таке маленьке, що... Не думати! - повелiв собi Саґара - i, вiдчувши плечима простiр, намацав руками краї люку, пiдтягнувся та вилiз у... бойлерну. Бо це примiщення з двома здоровацькими металокерамiчними котлами, купою якихось датчикiв та переплетiнням рiзноманiтних труб нiчим iншим бути не могло.
   Сканер тепла моментально показав щось у кутку. Саґара прожогом метнувся туди - i впав на пiдлогу, звалений страшенним ударом в голову. Просто в лоба.
   - Командере! Панотче! Що з вами? - брат Пацек трусив його за плече.
   Саґара вiдчував, як обличчям котиться кров, перед очима мерехтiли жовтавi кола.
   - Шiматта... - крiзь зуби видихнув вiн. - Я налетiв головою на якусь дурнувату трубу, тож рухайся обережнiше. Дитина в тому кутку.
   - Є, - Пацек обережно та повiльно почав просуватися мiж трубами, а тим часом нагору вдерся ще хтось. Судячи з того, що голови не було видно в темрявi над комiром ґi - то був Уеле.
   - Що у вас трапилось? - задзвенiв у навушнику голос брата Аарона.
   - Я незграбно ламанувся вперед i розсадив собi лоба, - якомога безтурботнiше сказав Саґара. - Але це дурницi. Здається, ми знайшли того, кого шукали.
   - Як вiн?
   - Непритомний або спить.
   - Ви здiйняли такий галас, що спати вiн вже нiяк не може, - втрутився у розмову Коннор, розкриваючи медичного кофра i свiтячи своїм наплiчним лiхтариком Саґарi просто у вiчi. - Даруйте, командере, але ви розкраяли собi макiтру на совiсть. Мало не до кiстки. Пiдставте лоба, я вам його зараз забинтую.
   Саґара вiдчув, як по лобi пройшла прохолода серветка, а потiм - розпилювач нанiс шар бинту. Розрiджений шовк моментально стягнув краї рани, i хоча бинт став пiдпливати кров'ю, на обличчя Саґарi бiльше не текло.
   - Ви маєте зробити дещо просто на мiсцi, - сказав брат Аарон. - Чуєте мене, командере?
   - Так.
   - Вколiть йому протишокове, антибiотик та анапiретик з власних iндивiдуальних аптечок. По пiвтюбика всього.
   - Чорт! - прошипiв Пацек. - А, хай йому грець!
   - Що таке?
   - Я не можу пролiзти. Мале бiсеня, забилося мiж двома котлами. Я туди не втиснуся анi вздовж, анi впоперек.
   - То вилазь, i нехай спробує Ґван, - звелiв Саґара.
   - Що за проблеми? - спитав брат Аарон. Саґара коротко пояснив ситуацiю.
   - У вас є рiзак?
   - Є, але то останнiй засiб. Спершу спробуємо так.
   Ґван встав навколiшки, скинув ґi та передав Саґарi.
   - Пiдсвiчуйте менi! - сказав вiн, i поплазував уперед. Деякий час возився межи котлами, було видно тiльки п'яти - а потiм сказав:
   - Це хлопчик. Вiн худий, самi кiстки. I весь аж палає.
   - До речi, - сказав у наушнику брат Аарон, - аналiзатор розшифрував хромосомний набiр. Це хлопчик.
   - Дякуємо, ми вже здогадалися, - сказав Саґара.
   - Даруйте, - здається, брат Аарон трошки образився.
   Ґван, задкуючи, вибрався з-пiд труб, однiєю рукою притискаючи до грудей маленьке тiльце. Вiд обох смердiло, бо дитина пiд кiнець вже не мала сили навiть встати i зняти штанi.
   - Кiнсбi, твоя черга, - сказав Ґван, поклавши дитину i гидливо роздивляючись свою майку. - Тiльки не сiпай його за комiр.
   - Годi вже, - сказав Саґара. - Кiнсбi, починай.
   Кiнсбi в миру був медбратом, тому часто допомагав братовi Аарону. Розкривши аптечку, вiн дiстав потрiбнi препарати. Коннор тим часом знiмав з хлопчика бруднющi лахи.
   - Є, - сказав Кiнсбi, зробивши iн'єкцiї.
   - Тепер берiть з кофра маленьку пляшку розчину "Вi-септiма" i вливайте йому. Геть усю. Але повiльно, через тонку голку, аби, крий Боже, не було набряку легенiв. Це займе у вас приблизно годину.
   Кiнсбi вправно наладив капельницю, пляшку причепив до труби, а потiм розпечатав пачку гiгiєнiчних серветок.
   - Треба його загорнути у ковдру, але хочу спершу трошки витерти, - пояснив вiн.
   - На, вiзьми, - Ґван зняв майку. - Все одно закаляв.
   - Тут має бiл вода, - Уеле почав шарити промiнчиком лiхтаря по стiнах. - Має бiл кран... Ох! - i Уеле раптом вибухнув потоком слiв на маорi. Маорi Саґара не володiв, але з iнтонацiй було зрозумiло, що то не молитва.
   Лiхтарик шiнденiвця висвiтлив людську руку. Саму руку, пiдвiшену за пробите наскрiзь зап'ястя на дротянiм гачку.
   Поруч - ще одну. Обидвi - лiвi.
   - Мелiса Такабаяшi та Пiтер Хiраока, - сказав Саґара. - Коннор, забери це. Ми їх поховаємо.
   Коннор без жодного слова дiстав з кишенi мiшка для трупiв, розгорнув, поклав на пiдлогу - потiм почав натягати рукавички.
   - Я вже не виходжу без них з корабля, - невесело посмiхнувся вiн. - Як без носовичка.
   - У нас їх ще багато? - запитав Саґара.
   - Безлiч. Коли прийшов ансiбль-пакет з Ходерi, одразу стало ясно, що трупiв десятки тисяч. Тож нам двадцятий вiддiлок трюму забили цим добром пiд саму стелю.
   Вiн зняв з гачкiв обрубанi руки, поклав до мiшка. Потiм нахилився за тим, що не помiтив Саґара - на пiдлозi була купа кiсток.
   - Всiлякi дурницi лiзуть в голову, - пробурмотiв вiн.
   - Наприклад?
   - Як вони так добре збереглися? Такабаяшi та Хiраока загинули два тижнi тому. Ми вийшли полювати на нього - а цей вилупок, виходить, сидiв тут... i точив їх потихеньку.
   - Сiль, - вiдповiв Саґара - Вiн вимочив їх у морськiй водi. Добре просолив. А потiм пiдвiсив у прохолодному сухому мiсцi.
   - Звiдки ви знаєте? - спитав Пацек.
   - А ти лизни, - запропонував Коннор.
   - Сам лизни мене в сраку, - вiдповiв Пацек.
   - Припинiть, - скомандував Саґара. Голова йому розколювалася.
   - А ви нiколи не лаєтеся, отче, - сказав Кiнсбi. - Правда, що в нiхонґо взагалi нема лайки?
   - Так, - сказав Саґара, дуже радий, що хлопцi перемiнили тему. - Тi всi слова, що вважаються лайкою в iнших мовах, у нас - просто слова.
   - Тобто... - проказав Хаас, - Можна сказати... даруйте, отче - "срака" чи той... "пiхва" - i це просто нормальне слово?
   - Так, - усмiхнувся Саґара.
   - "Пiхва" - це i в нас нормальне слово, - Коннор застiбнув мiшок. - Але ти його забудь, новiцiю. Якщо хочеш скласти довiчнi обiтницi, звичайно. Он, Пацек вже забув. Пам'ятає тiльки слово "срака". Справжнiй шiнденiвець.
   - Я тебе вб'ю колись, вилупку, - Пацек сказав це вже не жартома.
   - Ану, цитьте! Урусай! - гримнув на обох Саґара. - Бо посаджу обох на хлiб i воду.
   Вiд власного крику в голову гупнув бiль.
   - А якщо хочеться вилаятись - то що ви робите? - Хаас знов вiдвернув бесiду вiд небезпечної точки.
   - Ну, є рiзнi засоби... Можна перейти на латину або на ґелiк...
   - А якщо людина не знає iнших мов?
   - В нас є декiлька градацiй ввiчливостi. Можна просто вживати найгрубiшi форми. Наприклад, я сказав зараз - "урусай!". Це значить просто "гамiрно" - але казати так грубо. Або: латиною можна сказати тiльки "вони". Просто "вони". Але в нас не так. Коли я подумки кажу "вони", наприклад, про мешканцiв Мiнато, я вживаю слово "аноката". Це ввiчливе "вони". А коли думаю про Рiва - я подумки кажу "яцура". Це так само "вони", тiльки грубе.
   - А про нас? - усмiхнувся Ґван.
   - Залежить вiд моменту. Здебiльшого - "карера". Теж "вони" - не занадто поштиве, але й не грубе. Нейтральне таке.
   - Даруйте, що перериваю дуже змiстовну бесiду, - сказав брат Аарон. - Але як там дитина?
   - Температура впала, - доповiв Кiнсбi. - Тиск майже нормальний. Колiр шкiри полiпшився, але зневоднення таки страшне. I вiн все ще непритомний.
   - Що непритомний - то навiть добре, - сказав брат Аарон. - Нервовий струс - то зайве у наших обставинах. Дайте йому м'яке снодiйне. Скiльки залишилося розчину?
   - Пiвпляшки.
   - Чекайте, поки не витратите все. I тримайте мене на зв'язку.
   Кiнсбi перемiнив позу - сiв, схрестивши ноги. Мабуть, затекли колiна. Потiм зняв ґi i, обережно, трошки пiднявши дитину, просунув куртку пiд неї.
   - Простирадло, здається, тонке занадто, - пояснив вiн свої дiї.
   - Ґi також не товста, - сказав Саґара, знiмаючи свою. - Вiзьми.
   - I мою, - Уеле скинув верхнiй одяг.
   - Мабуть, бiльше не треба, - сказав Кiнсбi, припиняючи загальне ворушiння. - Тут таки холодно.
   Нiде правди дiти. Поки вони рухалися та були збудженi азартом пошуку, холоду нiхто не вiдчував. Але варто було провести кiлька хвилин майже нерухомо...
   - Я чомусь все думаю, - тихо сказав Хаас, - i не можу припинити... вiн також їв... оте?
   - А чому це тебе обходить? - огризнувся Уеле.
   Саґара зiтхнув.
   - Жоден з нас, - сказав вiн, - не знає, що таке справжнiй голод. Не пiст, що ми беремо його з власної волi i знаємо, коли вiн закiнчиться - а голод, вiд якого нема порятунку. Це пекельнi муки за життя. I я раджу вам щиро, як ваш духовний батько... Нi, я вам наказую як офiцер: нiколи не торкайтеся цiєї теми з мiсцевими. Нi з ким. Нi за яких обставин. Вакатта?
   - Так, - озвалися всi майже водночас.
   - Але... я просто... - Хаас потер потилицю. - Я чув, що людина, яка хоча б раз у життi спробувала, вона вже не зможе вiд цього вiдмовитися.
   - Маячня, - сказав Коннор. - Навiть бакула не викликає такої пристрастi з першого разу. Жоден наркотик. Я не думаю, що в людському м'ясi щось особливе. М'ясо як м'ясо.
   - Ти так впевнено це кажеш... - вишкiрився Пацек.
   - Навiть якщо припустити, - сказав Саґара, - що людська плоть має якийсь особливий вишуканий смак... Вона не може бути чимось бiльшим вiд будь-якої iншої вишуканої їжi. Згадайте собi найсмачнiшу страву у своєму життi - i спитайте себе, чи ви ладнi вбивати заради неї. Оце i все.
   - Мої предки були людожери, - сказав Уеле. - Давно, на Старiй Землi. Їли людей через те, що на їхнiх островах бракувало тварин. Мiсiонери навчили їх слова Божого i тваринництва - i вони покинули той звичай.
   - Здається, там не тiльки Божим словом вiдучали вiд дурної звички, - сказав Пацек. - Там трохи куль додавали, га?
   - Не без того, - спокiйно погодився Уеле.
   - На тих островах, звiдки родом мої предки, - сказав Саґара, - є страва, яку готують з риби фуґу. Риба ця мiстить отруту, яка у мiзерних дозах викликає дуже приємне онiмiння всього тiла. Але якщо кухар буде хоч трохи недбалий, якщо вiн погано обробить ту рибу - гурман ризикує померти. Є приказка: "Хто їсть суп з фуґу - дурень. Хто не їсть - так само дурень". Про цю рибу також кажуть, що раз спробувавши її, вже не можне вiдмовитися. Але то неправда. Я пробував. Було смачно, i тiло приємно так наче щезало... I було це дуже лоскотне вiдчуття гри зо смертю: чи ця нiмотнiсть минеться за хвилину - чи посилиться, менi паралiзує вiддих, i я вмру? Смак риби - то не головне. Люди знову й знову повертаються до фуґу заради цього лоскотного вiдчуття...
   - Ат йолопи, - качнув головою Коннор.
   - Але той... людожер так i не змiг спинитися, - не здавався Хаас.
   - Гадаю, справа саме в цьому, - вiдповiв Саґара. - У вiдчуттi панування над життям та смертю. В усвiдомленнi того, що ти - вищий за iнших людей. Що вони - ланки у твоєму харчувальному ланцюгу. Або в примiтивнiй вiрi, що, поїдаючи людину, ти поглинаєш її цноти, достоїнства...
   - Але ж вiн не мiг у таке вiрити? - Ґван здiйняв брова. - Чи... мiг?
   - Коли доля обрушує на людину випробування понад її сили... коли обставини вимагають нелюдяностi... не всi можуть боротися. Той нещасний збожеволiв - але навiть для нормальних людей у екстремальних обставинах кордони дозволеного повзуть вниз. Давно, ще до Еберу, спостерегли, що свiдомiсть людини цивiлiзованої на вiйнi робилася дуже схожою на свiдомiсть дикуна. Люди починали вiрити в такi речi, якi самi ж у мирний час вважали за нiсенiтницю.
   Всi замовкли i довго мовчали. Раптом Кiнсбi спитав:
   - Отче, а як з нами?
   - Перепрошую?
   - Ну... в екстремальних обставинах. Ви ж бачили нас. Ви приймали нашi сповiдi. Наша свiдомiсть - вона як? Теж наближається до свiдомостi дикуна?
   Саґара довго розважав перш нiж вiдповiсти:
   - Так. Iнодi. Так само, як i моя.
   - А як це... помiтити у собi?
   Саґара знову розважив.
   - У такi хвилини свiт робиться дуже простим та зрозумiлим. Нiби розколюється надвоє: ось свої - ось чужi. Це - гарнi хлопцi, це - вилупки. Я, звiсно, гарний хлопець, а вилупкам взагалi немає для чого жити. Iнодi це не так вже й погано, насправдi. Iнодi це просто допомагає вижити - бо в умовах бою зайва рефлексiя то смерть. Але це так зручно й спокусливо, що дехто починає жити за такими принципами й поза боєм.
   - Дякую, отче, - сказав Кiнсбi. - Розчин зараз закiнчиться.
   Саґара ввiмкнув карту та переключив канали.
   - Шелiпоф, де ти є?
   У навушнику голосно позiхнули.
   - Щойно я був у солодкiй країнi снiв, але хтось мене безжально звiдти повернув у грiшний свiт...
   - На цьому грiшному свiтi у сiмнадцятому-де квадратi є колодязь. Веди машину туди i чекай нас.
   За декiлька хвилин вони були вже на поверхнi. Чорне мiсто довкола них потроху тануло, бо в просвiти мiж будинками та вiкна просочилося небо. Йшов дрiбний дощ. Уеле внiс дитину в десантний модуль та поклав на колiна Кiнсбi, що сiв першим.
   - Вiн ще нi разу не пописав, це як? - запитав вiн занепокоєно.
   - Зневоднення, - пояснив Кiнсбi. - Поки вiн не компенсує собi всю вологу...
   - Ага, зрозумiло, - Уеле сiв. - Гей, Шел, глянь сюди. Вiн гарненький, правда?
   - Як мавпеня, - Шелiпоф розвернувся разом з сидiнням. - Ну добре, добре. Гарненьке мавпеня.
   Саґара не став тамувати смiх. Хлопчик насправдi виглядав страхiтливо - волосся збите у суцiльну повсть, худе обличчя через брак вологи справдi трохи зморщилося, як мавпяче - але вiн все одно був гарненький, бо був живий. I Саґара, попри всю втому та холод, почувався щасливим. Iншi теж виглядали так, нiби кожен висидiв яйце.
   - Всi в зборi, - командер закрив за собою люк, Шелiпоф повiв машину до океану.
   - Як гадаєте, пане медикус, скiльки йому рокiв?
   - Не знаю, - трохи злякано вiдповiв Кiнсбi, - Може, чотири, може, шiсть... Я не дуже добре розумiюся на дiтях.
   - А он мiсцевi, - Шелiпоф подав звуковий сигнал, i люди, оглядаючись, розступилися з вулицi, щоб пропустити модуль. - Знов йдуть по свої слимаки... Навiщо їм тi слимаки, сюди ж навезли гору їжi?
   Справдi, вулицею тяглася вервиця темних постатей - наче процесiя тiней...
   - Вони хочуть щось робити, - сказав Саґара. - Їм це потрiбно, аби не втратити сенс iснування. Шел, зупини.
   - А, побачили мiсцевого старосту, свого дружбана, - декурiон зупинив модуль.
   - Я на два слова, - Саґара вiдкрив люк та пiшов до пана Iто. - Доброго ранку, сенсей.
   - I вам доброго, панотче. Щось ви сьогоднi у доброму гуморi. Хоча лоба вам хтось розкраяв дуже сильно, - пан Iто поцокав язиком.
   - То через власну дурiсть, не зважайте. Але я зробив вiдкриття, пане Iто. Знаєте, яке?
   I, нахилившись до старого, пошепки сказав:
   - Привиди не хворiють на дизентерiю.
   ***
   На центурiона Сео можна було скинути майже всi обов'язки, якi нiс Саґара, крiм одного: той не мiг за командера вiдслужити Месу.
   З появою на Сунаґiшi тисячi двохсот "поселенцiв" ситуацiя змiнилася: разом з ними прибули образу два священики: отець Фарад i отець Котон. Меса, яку вони вiдслужили втрьох у недiлю, була наймасовiшою з усiх, якi доводилося служити Саґарi.
   Крiм усього iншого, перед Саґарою руба постало питання логiстики: хоча загальнi Меси вiн служив лише двiчi на тиждень, i на них приходила десь половина мiсцевих (населення Сунаґiшi майже порiвну подiлялося на християн та буддистiв), хлiб та вино, хоч якими крихiтними шматочками вiн не ламав облатки, невблаганно пiдходили до кiнця. Наприкiнцi мiсяця мав прийти транспорт з командорiї, але до того дня залишалось пiвтора тижнi, i цi пiвтора тижнi треба було якось iснувати.
   Саґара мав певнi резерви щодо хлiба, але з вином було зовсiм погано. Пiсля урочистої служби вiн подiлився своєю проблемою з отцем Фарадом.
   - Даруйте, отче, - вiдповiв колега. - Але я нiчим не можу вам зарадити. Менi видано припасiв для Святих Дарiв на мiсяць, на тисячу двiстi чоловiк. Навiть на мiсцевих я не розраховував - менi сказали, що тут самi буддисти.
   - Я хотiв лише позичити, - сказав Саґара. - Наприкiнцi мiсяця в мене буде транспорт, i я вiддам.
   - Я, - молодий священик почервонiв. - Я би радий, але... Розумiєте, доводиться весь час думати наперед. А раптом транспорт не прийде?
   - Орденськi транспорти, трапляється, гинуть, - погодився Саґара. - Але, вважаючи на те, що бойовi дiї в секторi Палади закiнчено, ймовiрнiсть вчасного приходу транспорту доволi висока.
   Отець Фарад поворушив губами, дивлячись на лоба Саґарi так, начебто в нього там був не шрам, а якiсь таємничi письмена, а потiм сказав:
   - Нi. Вибачте мене, але - нi. Нiяк.
   - Даруйте, - сказав Саґара - i, вклонившись, пiшов.
   Вiн цього чекав i намагався не давати волю образi. Шiнден став не потрiбний - i шiнденiвцiв потроху вичавлювали з Сунаґiшi.
   Так, на словах, i навiть у справах на перший погляд все було добре. Шiнденiвцi тепер не брали участi у розбираннi завалiв - але несли регулярнi патрулювання наметового мiстечка разом з людьми домiнiону Шезаар. Тисяча двiстi каторжан - то був небезпечний елемент загальної мiшанини на Сунаґiшi. На деякий час новоприбульцiв приголомшили жахливi картини руйнування та смертi на Сунаґiшi. Грабiжники, крадiї, ґвалтiвники, вбивцi - вони стикнулись тут iз злочином, який перевершував їхню уяву. Але в Саґари не було iлюзiй: вони звикнуть до цих картин за дуже короткий час. I тодi їх знов турбуватимуть звичнi "гострi" питання: азартнi iгри, пошуки наркотикiв, боротьба за статус, секс.
   - Серед постраждалих - триста дванадцять жiнок, - сказала на останньому перед прибуттям цiєї гвардiї брифiнгу капiтан Твiддл. - також двi жiнки у нашому екiпажi, три сестри-iнквiзиторки та одинадцять службовиць у мiсiї домiнiону. I нам на голову впаде тисяча двiстi сексуально стурбованих мугирiв. Якi заходи безпеки вживає домiнiон, пане Реван?
   - Ну... - юнак зашарiвся. - Не треба думати, що їх привезуть так, без конвою. Звичайно, буде озброєна охорона.
   - Звичайно, вона буде - але охороняти в'язнiв в умовах напiввiльного поселення - не те саме, що охороняти їх в умовах в'язницi, - зауважила сестра Гелена. - Я розслiдувала бунт на транспортi "Мессiна" - там шарварок пiднявся саме через жiнок. Озброєну охорону вбили протягом менш нiж десяти хвилин. А то ж були професiонали. Дванадцять сотень чоловiкiв, охопленi сексуальним психозом - це не жарти, юначе.
   - Ми можемо патрулювати наметове мiстечко цiлодобово, - сказав Сео.
   - Дуже добра iдея, - пiдтримав Гельтерман, - зважаючи на те, що ваша допомога при розбираннi завалiв тепер не потрiбна. Тобто, ми дуже вдячнi i все таке - але наша технiка справляється краще.
   - Я такої само думки, - кивнув Саґара.
   - Але вас, сохеїв - лише сто двадцять, - сказала панi Твiддл. - Скiльки на "Мессiнi" було охорони, сестро?
   - П'ятдесят чоловiк.
   - На скiльки в'язнiв?
   - На чотириста чоловiкiв та сiмдесят жiнок.
   Панi Твiддл присвиснула.
   - Отакої! То що завадить цим тюряжникам так само роззброїти та повбивати наших хоробрих сохеїв?
   - По-перше, роззброїти нас завадить те, що ми не братимемо зброї, - сказав Сео. - А по-друге...
   - "По-першого" достатньо. Яка з вас користь без зброї?
   - Ми патрулюватимемо в кiдо, - сказав центурiон. - Знаєте, тут нещодавно одному вбивцi випадково скрутили в'язи... Так от, ми вмiємо це робити не лише випадково.
   - Брат Сео має рацiю, - сказала сестра Катерина. - Я сiкля не поставлю в заклад на тисячу злочинцiв проти роти сохеїв в кiдо. Але ж це патрулювання не може тривати вiчно, пане Реван. Люди Мiнато - у себе вдома. Чому вони в своїй домiвцi - нехай i зруйнованiй, i спаленiй - мають перебувати пiд охороною?
   - Ххммм, - юнак знайомим рухом задрав пiдборiддя. Саґара вже навчився розумiти цю "мову тiла" - це значило, що Реван вiд засмучення починає нахабнiти. - Я думав повернутися до цього питання згодом, але... пане Iто, краще скажiть ви.
   - В нас були збори комуни, - тихо сказав пан Iто. - Радник Пеґю висунув пропозицiю, яку ми обговорювали... Пропозицiя проста: усiх бажаючих переправлять на iншi планети Домiнiону. Нададуть документи, грошову та майнову допомогу...
   - I... що вирiшила комуна? - спитала сестра Сiльвiя.
   - Власне, кожний вирiшував за себе... Чотириста сiмдесят сiм чоловiк хочуть покинути Мiнато. Вiсiмдесят п'ять - залишаються.
   - Он як... - Саґара схилив голову.
   - Я знаю, про що ви думаєте, - старий усмiхнувся. - Нi. Комуну Мiнато не знищено. Вирок, який комунi винесла Директорiя Вавилонських свiтiв - не виконано. Ми є. Я обраний бiльшiстю голосiв голова комуни, на вчорашнiй нарадi мене переобрано, i я залишаюся. Будь-яка людина. яка хоче стати членом комуни Мiнато, має звернутися до мене, бо я мер цього мiста, обраний бiльшiстю голосiв його жителiв. Якщо панове в'язнi, вiдбувши свiй строк, побажають залишитись - гадаю, комуна їх прийме.
   Саґара встав, пiдiйшов до старого та потиснув йому руку. Так само зробили брат Сео, сестри-iнквiзиторки, панi Твiддл та Гельтерман, i останнiм - Реван.
   - Але питання жiнок не зняте, - сказав Гельтерман.
   - Майже зняте, - старий знизав плечима. - Залишається двадцять сiм жiнок, переважно мого вiку... Iншi... я гадаю, скоро вийдуть замiж за когось iз цих поселенцiв. За мiсяць прийде корабель з жiнками - i проблему буде принаймнi частково розв'язано...
   - Не так все просто, - хитнула головою сестра Гелена.
   - Знаю, - вiдповiв старий. - Але тепер це проблеми домiнiону Шезаар - i мої, бо я чиновник цього домiнiону. Я безмежно вдячний вам усiм. Але треба вже нам якось зводитися на свої ноги та звикати до думки, що ми будемо жити далi...
   Пiсля наради Гельтерман пiдiйшов до Саґари та Сео.
   - От стариган, - сказав вiн стиха, похитуючи головою. - Таш-таш-таш, i вже злигався з тим жевжиком з Шезаарiв.
   - Що значить "злигався"? - неприязно спитав Саґара. - Здається, я вас не розумiю.
   - Все ви добре розумiєте. Гарненька оборудка: його призначають мером, а вiн закриває очi на те, що Шезаар пiдбурювали повстанцiв та провокували Рiва.
   - Ви помиляєтесь щодо його мотивiв, запевняю вас, - сказав Саґара, тамуючи... вiдчуття значного спрощення свiту. - А що стосовно мотивiв Шезаар, то, якi б вони нi були, теперiшня реальнiсть є такою: будь-хто, бажаючи миру та вiдродження Мiнато, має працювати з домiнiоном Шезаар. Змирiться з цим, капiтане Гельтерман.
   - Ви так кажете тому, що ви священик та чернець, - пхикнув Гельтерман. - Вам байдуже взагалi все, крiм порятунку душi. А дехто живе у реальному свiтi та повинен дбати про астрополiтичнi iнтереси...
   - Що ж, - роздратування раптом покинуло Саґару. - Дбайте про них, пане Гельтерман. А менi треба поспiшати - в моєму "нереальному" свiтi ще один масовий похорон.
   - Коли ви тут усiх вiдспiваєте та зариєте, - з килою усмiшкою сказав Гельтерман, - то станете не потрiбний, i вас викинуть, як всякий iнший непотрiб.
   - Нетерпляче очiкую того дня, - спокiйно сказав Саґара.
   Отже, сьогоднi отець Фарад дав йому зрозумiти, що той день наближається стрiмко i невпинно. I Саґара вимушений був визнати, що не такий радий його наближенню, як казав нещодавно Гельтермановi.
   До речi, згадав вiн - треба зайти до iнквiзиторок...
   Жiнки працювали зазвичай в своєму шатлi, який пристикувався до "Лева" на шiнден-постi "Св. Михаїл" i вiдстикувався у атмосферi Сунаґiшi. Середина шатлу вважалася клаузурою - чоловiкам туди входити було не вiльно, тому Саґара переважно приходив у наметове мiстечко - принаймнi одна з iнквiзиторок обов'язково була там, збираючи свiдоцтва жертв - або у розчищений мiський архiв.
   Тепер вiн прямував саме туди, бо вже тиждень його турбувало питання iдентифiкацiї їхнього "найди". Його знiмки було показано кожному мешканцевi наметового мiстечка, але нiхто напевно не признав його. Одна жiнка, побачивши знiмок, радiсно скрикнула: "Це ж Мiсако, моя племiнниця!" - але, взнавши, що то хлопчик, розридалася. Один пiдлiток сказав, що начебто бачив цього хлопця на сусiднiй вулицi, але прiзвища, навiть iменi, пригадати не мiг.
   Кожного дня сестри обробляли все новi данi, вiдновленi з мнемопатронiв, на яких можна було щось вiдновити. Значна частина могильних плит на кладовищi тепер мала не лише позначення кварталу та вулицi, а й iмена сiмей, що там проживали. Брат Аарон одразу надiслав сестрам генетичнi данi дитинi, вiдбитки долонь та ступень, але за тиждень сестри нiчого не знайшли. Саґара сподiвався, що генетичний аналiз допоможе хоча б визначити родичiв та можливi родини, але це виявилось марним: хлопець не був спорiднений з жодною iдентифiкованою сiм'єю. Не був вiн рiднею й людожеровi - хоча особа того ще також не була встановлена.
   ...Саґара спустився у пiдвал.
   - Доброго дня, - привiтала його сестра Сiльвiя, обплутана мерехтливим мереживом голографiчних проекцiй. На однiй Саґара впiзнав тримiрнiй план мiста, на iншiй були стовпчики iмен, на третiй блимали якiсь мiнливi цифри... Жiнка здавалася чаклункою у маревi заклинань. - I... нi. Нiчого. Майже.
   - Я навiть ще не спитав, - розгублено озвався Саґара.
   - Ви завжди питаєте одне й те ж. Хотiлося б менi дати не ту саму вiдповiдь. Проте - ми не знайшли нiчого на хлопчика. Але... знайшли на людожера.
   Саґара зiтхнув.
   - Ну, давайте.
   На однiй з проекцiй з'явилося приємне усмiхнене молоде обличчя.
   - Джеймi Сiдонi, - прочитала сестра Сiльвiя. - Мiсце народження - станцiя Ходерi. Педiатр. Був одружений з Мiко Арунтi, мав сина семи рокiв. Серед живих є один дальнiй родич - Марiя Янаґi. Не впiзнала його, так?
   Саґара згадав спотворене вогнем та дикою пристрастю обличчя мертвого людожера.
   - Не диво. Такий, яким я його бачив - вiн не мав нiчого спiльного з цим знiмком.
   - А може, вони були просто незнайомi. Бабусi Мiко Арунтi та панi Янаґi були рiдними сестрами. Доволi неблизьке спорiднення. Скажете їй? Чи менi сказати? Чи змовчати?
   Саґара згадав жiнку, що цiлими годинами просиджувала на краєчку лiжка в лазаретi "Лева", погойдуючись трохи вперед-назад.
   - Нi, - сказав вiн. - Просто напишемо iм'я на надгробку.
   Сестра поставила руки на панель термiналу, зцiпила пальцi у замок та поклала на них пiдборiддя.
   - Вiн жодного разу не скривдив дитину, так? Вбивав тiльки дорослих? (Саґара кивнув) I переховував малого в своєму лiгвi. Було таки дещо, через що вiн не мiг переступити... До речi, як хлопчик?
   - Вiн одужав вiд дизентерiї, трохи погладшав, - Саґара зiтхнув. - Але так i не став розмовляти. Як шкода, що ми вбили цього нещасного. Може, вiн попри все зберiг трохи професiйних навичок? Поганi в мене сьогоднi жарти...
   - Мозок не ушкоджено?
   - Брат Аарон каже, що органiчних ушкоджень нема. А щодо всього iншого... - Саґара розвiв руками. - Знаєте, вiн не здається розумово вiдсталим. Вiн просто не розмовляє. Розумiє, що до нього кажуть. Речовi центри збуджуються - отже, подумки вiн собi щось промовляє. Але не вголос. Я декiлька разiв озивався до нього нiхонською. Таке враження, що вiн розумiє цю мову краще, нiж латину. Може намалювати хенохеномодежi...
   - Даруйте, що?
   - А... така пичка, її можна намалювати знаками хiраґани, - Саґара взяв стило та накреслив на однiй з проекцiй: брова та рот - знаками "хе", очицi - знаками "но", нiс - знаком "мо" - i обвiв це все широким гачком, знаком "шi", до якого додав наче двi волосини на скронi - знак дзвiнкостi, що перетворив "шi" на "джi". - Але писати не вмiє. Хоча намагається. Робить вигляд, нiби щось пише, але це все каракулi. Загалом якийсь дикуватий. Не агресивний, але дикуватий. Ховає їжу в рiзнi закутки...
   - Йому вiльно ходити кораблем?
   - Майже. Йому не дозволяють лазити по робочих секцiях та виходити назовнi - але вiн не дуже й рветься туди. Вихiд знайшов легко, проте не намагався ним скористатись. Йому подобається корабель.
   - А вiн подобається командi, так?
   - Ну... - Саґара знову розвiв руками. - Ваша правда. Розумiєте, ми ж цiлими днями тiльки i робили, що дiставали та ховали мерцiв. Спалених, напiвспалених, зогнилих, всяких... Знайти когось живого - то була... така розрада...
   - Але ж ви усвiдомлюєте, що дитина - то не папужка, не кiт, не морська свинка, що її не можна отак завести на кораблi для розради та полiпшення морального клiмату в колективi...
   - Звичайно. Але є одне "але". Навiть два "але". По-перше, його особу так i не встановлено - отже пан Iто вагається з виправленням йому якихось документiв. А раптом ви знайдете тут якiсь зачiпки? Навiщо йому жити в наметi, коли вiн може у нас? А по-друге... менi тут дали зрозумiти - не напрямки, але так, натякнули - що вiн там, у комунi... ну не дуже потрiбний.
   - Що значить "не дуже потрiбний"? - опасиста та висока сестра Сiльвiя, звiвшись на ноги, зайняла собою ледь не половину цiєї комiрки.
   - Вiдверто кажучи: вiн їх лякає. Вигодованець людожера, вiн повсякчас самим видом нагадуватиме їм про те, на що мiг перетворитися кожний...
   - Яка дурiсть!
   - ...А ще - про боягузтво. Їх було майже шiсть сотень, якби кожен просто плюнув у бiк людожера - цього було б достатньо, аби його втопити. Проте вони боялися зробити рейд у каналiзацiї.
   - А ви? - посмiхнулася iнквiзиторка.
   - А ми не вiрили у балачки про люджера, аж поки двох не знайшли мертвими. Розумiєте, вони були всi переляканi - i розповiдали таке, що на вуха натягти не можна...
   - Не кажiть менi. Я збираю їхнi свiдоцтва так само, як ви ховаєте їхнiх родичiв. День за днем... - ця висока сильна жiнка раптом незграбно опустилася в крiсло та, ридаючи, стягла велон з голови i почала витирати ним обличчя.
   - Сестро... - Саґара розгубився. Вiн не знав, що робити.
   - Iдiть звiдси! Iдiть пiд три чорти, залиште мене на самотi, i я вiзьму себе в руки, - жiнка махнула на нього велоном. - Iдiть! Щойно з'явиться iнформацiя, я вийду на зв'язок!
   Саґара спершу позадкував, а потiм вибiг на вулицю.
   Сiре було небо, знов повне готового пролитись дощу, чорнi - вулицi, а мiж синiм та чорним крокувала колона в'язнiв, вдягнених у яскравi помаранчевi роби.
   - Он дивiться - ченцi! - гукнув хтось з колони.
   Двоє братiв на вартi бiля мерiї, вбранi в кiдо, стояли нерухомо.
   - Ченцi-баранцi! - прокричали знов. - Де поховали баб? Чому вам живi, а нам самi мертвячки?! Вам же все одно не можна!
   - Ченцi, пердольте одне одного!
   - Ану, постуляли гавкальники! - гримнув конвойний. - Бiгом руш! Пiдтюпцем! Ать-два, ать-два!
   Колона побiгла пiд рiденьким дощем, вигукуючи: "Бееее! Бееее!". Хтось жбурнув у вартового недоїдком бустера.
   Той стояв нерухомо, наче скеля.
   ***
   - Щось тiснувато стало в нашому небi, - Саґар проводив поглядом черговий шатл.
   Нi, не шатл... То була яхта пана радника Пеґю.
   - Ти ба, яка ляля... - процiдив крiзь зуби Сео. - Хевронська розробка, одна з останнiх моделей. Ви знаєте, що всерединi там - сама бiонiка?
   - Бiонiка, - повторив хлопчик у нього на плечах.
   - Точно, малий, - центурiон легенько пiдкинув дитину на спинi. - Цiкаво, на що цей курвисин погодився заплющити очi заради такого даруночка.
   - А менi цiкаво, чому нашу петицiю затримано аж до сьогоднi. I... пильнуй за своїм язиком, Сео. Дiк говорить мало, але пам'ять в нього - як сантор. Скоро вiн вивчить латину - i почне тебе розпитувати про сенс деяких слiв... i що ти йому скажеш?
   ...Був напрочуд ясний для осенi день. Штучний острiв, на якому збудували свого часу космопорт, харчувальнi комбiнати i при них мiсто, створили в субекваторiальнiй зонi - тому лише кiлькiсть опадiв вiдрiзняла зиму вiд лiта.
   День Всiх Святих видався майже лiтнiм: сухим та прозорим. Мiсяць безперервних дощiв перемiнив мiсто: кiптяву здебiльшого змило в океан, i руїни надбали свого первинного вигляду. За будiвельний матерiал тут правив пiсок рудувато-сiрого кольору, дуже грубий, майже як рис. З нього робили цеглу, пресуючи з наповнювачем при високiй температурi. Пiд сонцем окремi пiщинки виблискували, мов цукор.
   В центрi мiста ранiше був сквер - комунальний дiм оточували дерева та кущi. Звiсно, у "нiч Вогню" все це згорiло дощенту - але зараз пустир знову зеленiв: висадили пагiнцi сосен, присланих з Iдзанаґi.
   - Як гадаєте - приймуться? - спитав брат Хаас.
   - Чом би й нi? Сосна - не примхливе деревце.
   - Я садив он там, на розi. Ми садили з Марiєю разом. Десятка з пiвтори. Шкода буде,як не виростуть...
   Вони зайшли у великий гамiрний намет з написом над дверима "Управлiння Комуни Мiнато", та попрямували до саморобного столу з табличкою "Iдентифiкацiя та реєстрацiя громадян".
   На столi стояв портативний сантор-термiнал, за термiналом хлопчина рокiв шiстнадцяти рiзався в "Гравiполо - першiсть Галактики".
   - Шiнта, - озвався до нього Саґара, - доброго ранку. Ми прийшли.
   - Ое... - хлопець встав. Сiв. Вимкнув гру - i знову встав. - Вибачте, панотче. Вибачте, центурiоне, я...
   - Та грайся вже, - сказав Сео. - Нам потрiбний не ти, а пан Iто.
   - Вiн на вас чекав, чесно! Але його викликали до космопорту зустрiчати пана радника. Вiн сказав, щоб ви обов'язково його почекали!
   - А куди ж ми дiнемося, - Сео спустив малюка з плечей. - Ходiмо гуляти, Дiк.
   - Дiк? - Шiнта з цiкавiстю подивився на хлопчика. - То вiн згадав своє iм'я? Або сестри щось знайшли?
   - Де там, - Сео хитнув головою. - Але ми днями зрозумiли що вже не можемо чекати, поки вони щось знайдуть. Бо пацан почав вважати, що "ти" - це його iм'я.
   Шiнта хихотнув. Саґара також посмiхнувся. Момент iстини справдi був на перший погляд дещо кумедним.
   Почалося все з того, що брат Монаґан покликав Саґару до себе у зброярню. Коли той прийшов, там вже були - крiм Монагана та хлопчика - Жакiнта, Коннор та Шелiпоф.
   - Ми тут дечого надибали отче, - Монаґан розгорнув пакунок, який тримав у руцi, i Саґара побачив половинку всохлої котлети, мумiфiковану сосиску, кiлька недогризкiв бустерного "хлiба" та ще якийсь харч, який вже можна було смiливо називати "харчовими вiдходами".
   - Вiн ховає їжу, - сказав Саґара. - Що тут дивовижного? Брат Фелiкс сказав, що це минеться, коли вiн звикне, що їжi завжди вистачає. Трошки клопiтно буде прибиратися, але це можна пережити.
   - Я не про те, - брат Монаґан зробив заперечливого жеста вiльною рукою. - У нас тут дещо iнша проблема.
   Вiн повернувся до хлопчика i спитав його:
   - Хто це накоїв? Хто це сюди припхав?
   - Ти, - спокiйно сказав хлопчик.
   - Я? - брат Монаґан тикнув себе пальцем в груди.
   - Ти, - дитина постукала кулачком себе по животi. - Ти наробив.
   - Отак, - Монаґан повернувся до Саґари, загорнув пакета та кинув його в утилiзатор. - Розумiєте, отче? Доки будемо чекати на остаточне розшифрування мiських архiвiв - малеча думатиме, що його звуть "ти". Треба з цим щось робити, отче.
   - Так, - погодився Саґара. - Ми його охрестимо, i зареєструємо у списках комуни. Якщо його iдентифiкують - ну, буде просто зайвий рядок у документi.
   - А як назвемо? - чорнi очi Жакiнти зблиснули натхненням.
   - На честь Кiнсбi, - запропонував Коннор. - Це ж вiн його перший знайшов. Тiльки я не знаю, як звуть Кiнсбi.
   - Пiтер, - пiдказав Шел.
   - Чого це все одному Кiнсбi? - образився Жакiнта. - Ми всi там були.
   - Жакi, ми ж не можемо кликати хлопчину Пiтер-Франшику-Максiм-Естебан-Саґара-Ґван... хто там ще з вами був, отче?
   - Хто б нi був, - посмiхнувся Саґара. - Але таки справдi не можемо.
   А Коннор навiть не подумав, Що Саґара та Ґван - це прiзвища... Священик подивився на хлопчика: Монаґан посадив його на свiй верстат, i малий почав крутити в руках випатраний шолом з кiдо. Потiм насунув на голову по самi плечi, поклiпав синiми очиськами на сохеїв, притиснув до флексигласу пальчик i став роздивлятися, мабуть, як бiлiє та сплющується "подушечка". Скинув шолом, просунув всередину руку i заходився обмацувати флексиглас з iншого боку. Звiв очi на Шелiпофа та здивовано спитав:
   - Вода?
   Той похитав головою.
   - Флек-си-глас.
   Але хлопець не став повторювати. Саґара давно примiтив: якщо нове слово для нього заскладне - вiн краще промовчить, нiж скаже неправильно.
   - Я пропоную назвати його на честь корабля, - сказав Коннор.
   - Левом? - Жакiнтi явно сподобалася iдея.
   - Краще Леонiдом, - зауважив Шелiпоф. - Це означає "син лева".
   - Нi. Повна назва корабля - "Ричард Лев'яче Серце". Ричардом.
   - На прiзвище "Другий", - посмiхнувся Шел.
   - Перший, як на то пiшло, - втрутився Саґара. - Але в мене iнша пропозицiя. Дамо прiзвище на честь планети: Суна.
   - То ж просто "пiсок", - трохи розгублено сказав Монаґан . - Чому не "Сунаґiшi"?
   - Тому що ця назва у найближчi десять рокiв буде волати до кожного про помсту. Я вороговi не побажаю мати таке прiзвище.
   - Так, "Суна" краще, - пiдтримав Шел. - Тiльки... хiба можна хрестити двiчi?
   - Можна пiд умовою, - сказав Саґара. - Так зазвичай роблять, коли невiдомо, чи була людина охрещена чинним образом. Якщо була, дiйсним буде перше хрещення, якщо нi - друге.
   - У мене так хрестили одного знайомого священика, - сказав Жакiнта. - Коли вiн поступав до семiнарiї, виявилося, що на хрестинах i родичi перепилися, i священик був... веселий. Нiхто не пам'ятає, як все було, а запис у реєстрi пiп зробити забув. Хлопця треба висвячувати - а як його висвятиш, коли невiдомо, чи вiн хрещений?
   - Отче, а що буде потiм? - сумно запитав брат Томiґан. - Ми що, так i полишимо його тут? Охрестимо, зареєструємо - i полишимо?
   Наче у вiдповiдь йому пролунали безладнi звуки губної гармонiки - майбутнiй Ричард тепер частенько мучив iнструмента.
   - А що скажеш робити? - Саґара приховав погляд. - Загалом, тут збирають групу сирiт для вiдправки на Аркадiю... Тож маємо поквапитися.
   - Ви знаєте, як до нього тут ставляться, - гаряче заперечив брат Монаґан . - Його тут зацькують через людожера. А сиротинцi скрiзь однаковi - навiщо його пхати на Аркадiю? Нiхто його тут не любить. Нiхто не хоче його прийняти.
   - Крiм нас, - стиха пiдтримав Шел. - Отче, справдi: ми подбаємо про нього не гiрше, нiж чиновники Шезаарiв.
   - Навiть краще, - прогудiв Жакiнта.
   - Хлопцi, ви почманiли? - Саґара потер скронi пальцями. - Я теж... теж полюбив його, але ж... ми не можемо думати лише про себе! Вiн же... не кiт i не папужка! Нас у будь-яку мить можуть вiдкликати на фронт - i що там робити з дитиною? А якщо корабель загине?
   - Ми його полишимо на шiнден-постi, - благально сказав Коннор. - А там буде оказiя - i його переправлять кудись у iмперський домен. Знайдуть усиновителiв. Отче, та подивiться навкруги - всiм до нього байдуже! Його навiть нiхто не шукав!
   Це була правда. Але була й iнша правда:
   - Iснує Статут Шiндену, - безпорадно сказав вiн. - Ми не можемо брати на борт нiкого, хто не є членом Шiндену - за винятком обставин... виняткових...
   - Так вони вiд початку винятковi, - зауважив Шелiпоф. - Ми взяли на борт сестер, ми брали на борт хворих жiнок з Мiнато, Марiю Янаґi он, вiдпустили тiльки позавчора - то чого ми не можемо взяти на борт хлопчика?
   Хлопчик тим часом зiстрибнув з верстата i дiловито кудись почимчикував. Коли вiн одужав вiд дизентерiї та почав ходити кораблем, всiх здивувало, як свiйськи вiн одразу став поводитися. Наче завжди тут був. Ти натикався на нього в тренувальному залi - вiн повторював за братами вправи кемпо; в кухнi - вiн допомагав братовi Янгу викладати на лист бустернi хлiбцi; в каплицi - вiн мiняв зображення святих на проекторi, водячи пальчиком по сенсорнiй панелi... I сама його присутнiсть дещо змiнила. Нiхто не змiг би описати це словами, але в "Левi" начебто з'явився добрий дух. Брат Томiґан вже двiчi вибирався на океан разом з iншими, при денному свiтлi; Шел та Коннор припинили кепкувати з братiв при кожнiй нагодi, та загалом наче посвiтлiшало. Брат Фелiкс, психiатр, присланий з командорiї, також це помiтив - отже, Саґара не вигадував та не обманював себе...
   - Коротше кажучи, - вiдрубав вiн, борючись з ваганнями. - Перш за все ми його охрестимо та зареєструємо. А втiм - буде видно.
   ...I ось вони з хлопчиком, сидячи бiля намету комуни на акуратних штабелях цегли, чекали мера та представника домiнiону, аби зробити iснування малого Ричарда Суни, орiєнтовно шести з половиною рокiв, офiцiйним. Просто перед ними вчорашнi в'язнi, тобто поселенцi, розбирали руїни, вишукуючи придатну для використання цеглу та складаючи її в штабелi. Непридатну скидали на вантажний модуль, i вивозили до пiвнiчного берега - будiвельне смiття скидали в океан, укрiпляючи штучний острiв.
   - Не можна перестати дивитися на три речi: вогонь, воду та чужу роботу, - сказав Сео.
   - Я гадаю, той... - Хаас засмутився. - Не всi тут можуть довго дивитися на вогонь.
   - Еге ж, - кивнув центурiон - i знов запанувала мовчанка.
   Раптом малий пiдвiвся i сказав:
   - Сестра.
   Всi подивилися туди, куди вiн вказав пальчиком - справдi, вулицею простувала до намету сестра Гелена.
   Чоловiки пiдвелися їй назустрiч. Пiсля взаємних привiтань сестра присiла на цеглу поруч iз хлопчиком.
   - Ну то що? - спитала вона, - вирiшили його таки зареєструвати та забрати з собою?
   - Так, - вiдповiв Саґара, i раптом зрозумiв, що це й було його рiшення вiд початку, вiд позавчора: забрати хлопця.
   - Ну, помагай вам Бог, - сестра погладила малюка по головi, на якiй вже виросла колюча щетинка. - Гарненький малий сохей з нього вийшов. Навiть ґi з гербами, тiльки-но подивiться... Куди ви його вiдправите?
   - Мабуть, полишимо в михаїлiтському притулку, а тi вiдшукають опiкунiв, - сказав Саґара. - До речi, ми охрестили його. Даруйте, що не дочекалися вашої iнформацiї...
   - I не дочекалися б, - сестра махнула рукою. - Тi патрони, якi ми розбираємо зараз - майже всi мiстять фiнансовi звiти двадцятирiчної давностi. Як ви його назвали?
   - Ричард Суна.
   - Гарне iм'я. Вiн так i не згадав свого справжнього?
   - Нi, - Саґара розповiв про випадок, який пiдштовхнув їх до рiшення.
   - Раз так - то своє iм'я вiн таки насправдi забув, - зiтхнула сестра. - Не надто балакучий, вiрно?
   - Вiрно, - повторив за нею Дiк. Iнквiзиторка здивовано клiпнула очима.
   - Я певний, що вiн майже не розумiє латини, - сказав Саґара. - Але потроху вчиться. Говорить справдi мало.
   - Ну й добре, - сказала сестра, - Не люблю балакучих дiтей. Якось гостювала у своєї племiнницi. В неї четверо, i всi як цвiркуни. Повернулася до монастиря хвора. А от i наше довгоочiкуване начальство!
   Справдi, перед площею зупинився розкiшний модуль з тiєї самої, мабуть, яхти.
   Пан радник Пеґю у елегантному сiрому костюмi вийшов другим - одразу пiсля охоронця-водiя. Пан Iто поводився так, наче соромився в своєму простому сiро-брунатному вбраннi не тiльки їздити в такiй розкошi, а й стояти поруч з нею.
   Жiнка, що появилася третьою, була зодягнена в жовтаво-зелений комбо, який Саґара спочатку прийняв за вiйськову форму, а за декiлька крокiв зрозумiв, що то просто робоче вбрання, обране власницею через безлiч кишень та кишеньок, у якi розтикане обладнання для зйомки та запису.
   - Ущипнiть мене, - пробурмотiла сестра Гелена, - то Ганна Тошiдзукi.
   - Ви їй не радi?
   - Якби отут розпочалася епiдемiя паратифу, я б зрадiла так само, як оце зараз, - процiдила крiзь зуби сестра Гелена.
   Саґара був здивований - вiн чув, що Ганна Тошiдзукi дуже прискiплива, але чесна бардеса. Саме такi мали б подобатися iнквiзиторцi. Власне, такi барди, як Ганна, були також iнквiзиторами свого роду - просто результати своїх розслiдувань вони передавали не iмператоровi, а народовi безпосередньо. На Сунаґiшi вже було десятка з пiвтора бардiв. Вони почали з'являтися з регулярними мiсiями, i Саґара звик до їхньої присутностi на щоденних похоронах та в наметовому мiстечку. Бiльше тижня нiхто з них не витримував.
   Як сестра Гелена нi ставилась до панi Тошiдзукi - щойно та пiдiйшла, сестра стала нiби втiленням стриманої люб'язностi.
   - Даруйте, панове, даруйте, панi, - радник потиснув всiм руки. - Менi дуже прикро, що я змусив вас чекати - але ви ж розумiєте, що я не належу собi, як i кожний службовець... Ось знайомтеся - панi Тошiдзукi. Панi Ганно, ви цiкавилися людиною, яка була тут вiд самого початку мiсiй - ось перед вами отець командер Саґара.
   - Можна буде найближчим часом зустрiтися? - запитала бардеса. Голос в неї був високий та рiзкий, волосся - чорне, коротке, рясно всiяне сивиною - наче притрушене попелом...
   - Так, звичайно, - сказав Саґара. - Коли вам буде зручно...
   - Сьогоднi ввечерi, - сказала жiнка. Очевидно, вона не звикла гаяти час.
   - Добре. Вам будь-хто покаже наш корабель.
   - Доброго дня, панотче, - Саґара потис руку пановi Iто. - А це наш новохрещений найда, так? Як тебе звуть, малий? - спитав нiхонською пан мер.
   - Ричард, - вiдповiв хлопчина. Саґарi щось щемнуло в горлi - вiн не знав, що малий вже визнав своє iм'я.
   - На честь корабля, - кивнув пан Iто. - Добре, дуже добре. А прiзвище?
   З цiєю iдеєю хлопець, мабуть, ще не засвоївся.
   - Суна, - вiдповiв брат Сео.
   - О... - старий на мить одвернувся. - Ну що, пiшли всередину, виправимо йому свiдоцтво... мабуть, про народження, так, пане раднику?
   - Так, звичайно, - погодився статний чоловiк у дорогому костюмi. - Ось iсторiя просто для вас, панi Ганно: цю дитину сохеї врятували вiд людожера. Розумiєте, один з мiсцевих жителiв збожеволiв, i почав вбивати та їсти людей...
   - Нi, - сказав Саґара.
   Вони зайшли в намет - i гамiр там стих. Хотiлося сподiватись - не через те, що люди впiймали окраєць розмови.
   - Що "нi"? - здивовано перепитав пан радник.
   - Вiн таки справдi збожеволiв, - але хлопця ми рятували не вiд нього, - похапцем пояснив Саґара. - Даруйте, пане раднику, але це розмова не на п'ять хвилин, i не отак, помiж справами.
   - Вибачте, - радник пiдняв долонi. - Мене там не було, командере, ви були - вам i карти в руки. Я хотiв переповiсти це, як чув, але, якщо я був дезiнформований... Проте, панi Ганно, iсторiя ця гiдна вашого пера. А, ось iще одна, - радник щиро усмiхнувся до брата Хааса. - Цей молодий чоловiк закохався в одну з мiсцевих жiнок i хоче полишити монастир заради любовi земної. Я нiчого не перебрехав цього разу, панотче?
   - Майже нiчого, - сказав Саґара. - Крiм жiнки. Панi Янаґi не є тiєю причиною, з якої залишається брат Хаас. Вiн залишається, бо вiдчув покликання залишитися та допомагати вiдроджувати планету.
   - Я... той, - Хаас почервонiв так, що його руде волосся стало виглядати бiлявим. - Потрiбний тут. Я це напевне знаю. В мене спецiальнiсть - опалення та очищувальнi системи, але я трохи знаюся на будiвництвi, i я той... буду потрiбний, це напевне. Якщо Марiя захоче зi мною одружитися - то буде, звичайно, щастя. Але як не захоче... Я все одно тут потрiбний.
   - Що нi скажу, все не в лад, - розвiв руками пан Пеґю. - То ви вiдпускаєте його, пане командер?
   - Жодних перепон до цього нема, - Саґара знизав плечима. - Брат Хаас не складав довiчних обiтниць, отже вiн може будь-якого дня покинути Шiнден за власним бажанням.
   - Розумiю. Але, молодий чоловiк, тут є... певнi складнощi з нашого боку. Аби стати громадянином домiнiона Шезаар, ви маєте вийти з громадянство свого рiдного домiнiону...
   - Вийшов, коли поступив у Шiнден, - сказав Саґара.
   - О... Ну, тодi... розумiєте, виник певний нюанс. Оце ми вам надамо громадянство, ви отримаєте статус поселенця, матерiальну допомогу, яку надає цей статус... а що як ви пiсля цього сядете на перший лiпший транспорт та чкурнете звiдси свiт за очi?
   - Якщо брат Хаас хотiв би чкурнути, - сказав Сео, - вiн би просто залишився у нас i чкурнув на Талассi, чи десь iще, де в нас бази переформування.
   - Але вiн не мiг би прикарманити речову та грошову допомогу.
   - Ви пiдозрюєте нашого брата в тому, що вiн крадiй? - Саґара стиха скреготнув зубами.
   - Нi. Але... командере, пiдiйдiть до мене пiзнiше, сам на сам. Я все поясню вам.
   - Як iмперський iнквiзитор, - сказала сестра Гелена, - я наполягаю, щоб ви дали пояснення тут i зараз.
   На мить здалося, нiби пановi раднику звело щелепи.
   - Ну, добре, - сказав вiн. - Добре... Якщо ви наполягаєте. Я не можу припустити виникнення прецеденту. Всi постраждалi жителi Мiнато мають право на iмперську грошову допомогу - де б вони нi знаходилися - i на допомогу вiд домiнiону Шезаар, якщо вони влаштовуватимуться на територiї домiнiону. Так званi пiдйомнi. Незалежно вiд того, пiдкреслюю, покинуть вони Сунаґiшi, або нi. Поселенцi, яких ми влаштували тут, не вiльнi покинути Сунаґiшi, аж поки не вiдбудуть строку свого ув'язнення. Я знаю, що дехто з них плекав великi планi щодо цих пiдйомних - але вони помилилися. свої пiдйомнi вони реалiзують тут та вiдпрацюють - а там можуть забиратися куди хочуть. А от ви, пане брате - не постраждалий i не в'язень. Ви вiльна людина. Меня сказали, що ви маєте одружитися з мiсцевою жителькою. Я був не проти - але якщо ми вас пустимо, а ви не одружитеся, ми опинимося перед необхiднiстю розробки законотворчого механiзму для вiльних поселенцiв...
   - То й розробiть його, - знизала плечима iнквiзиторка.
   - Але цього не можна зробити тут, зараз, на колiнцi. Закони домiнiону розробляються у Радi Представникiв домiнiону, i це справа кiлькох мiсяцiв.
   - Я той... почекаю тут, - стиха сказав брат Хаас. - Чи менi натовкти комусь пику, щоб мене ув'язнили?
   - Спокiйно, брате, - сказав Саґара. - Я певний, що рiшення є, пане раднику.
   - Я дав слово, пане раднику, - втрутився пан Iто. - Чи я вже не мер? Чи ви вважаєте комуну Мiнато просто ширмою?
   По очах пана радника було видно як по книзi, що вiн саме так i вважав - але у присутностi iнквiзторки та бардеси не наважувався це сказати вголос.
   - Анооо... даруйте, - сказав юний Шiнта. - Але я майже заповнив форму на хлопчика. Потрiбний рiк народження.
   Саґара зробив нескладнi обчислення.
   - П'ятдесят дев'ятий, - сказав вiн. - Наш лiкар каже, йому десь шiсть з половиною.
   - Виглядає на чотири, - сказала бардеса. - Невже такий жахливий був голод?
   - Коли вiн народився й рiс - то було лише недоїдання та авiтамiноз, - гiрко усмiхнувся пан Iто. - Голод був лише останнього року, коли Рiва вирiшили згорнути виробництво.
   - Зрозумiло, - сказала бардеса, i Саґара майже побачив у її очах, як цi данi уляглися в потрiбний кластер пам'ятi.
   - А день народження? - спитав Шiнта.
   - Напишiть тридцяте червня, - сказав Саґара.
   - А чому саме цей день?
   - Рiвно середина року. Якщо доктор вирiшив, що йому шiсть з половиною...
   - Добре, - Шiнта посмiхнувся. - Готово!
   За пiвхвилини з апарата, назва якого була Саґарi невiдома, виповз рожевий пластиковий листочок розмiром з долоню. Потiм iще один - бiльшого розмiру та зеленкуватого кольору. Перший був власне свiдоцтвом про народження, другий - записом про те, що свiдоцтво номер такий-то на iм'я Ричарда Суни видано комуною Мiнато першого листопада 365 року вiд Еберу.
   - Тепер потрiбна печатка комуни, - сказав юнак. - I пiдпис двох свiдкiв, отут i отут.
   - Так, - пан Iто вийняв з кишенi печатку i притиснув її до свiдоцтва про народження. Печатка зробила "бззззззз", пластиковою поверхнею пробiг вiдблиск лазерного променю, що певним чином змiнював молекулярну структуру документа, залишаючи неповторний вiзерунок. - Командере, панi Тошiдзукi, чи не зробите нам честь? Розпишiться отут як свiдки...
   - Готово, - сказала бардеса через кiлька секунд, повертаючи стило.
   - Оце нам, - пан Iто взяв великий зеленкуватий лист. - А це вам, - дав вiн карточку Саґарi.
   - Даруйте, як це - їм? - здивувався радник. - Ви хочете сказати, що цей хлопчик не летить до Аркадiї?
   - Нi, не летить, - сказав Саґара. - Ми заберемо його та передамо в притулок михаїлiтiв, для подальшого всиновлення.
   - Але чим гiрший притулок на Аркадiї? - здивувався чиновник - Ви мене в домовину хочете загнати, їй-право...
   - Притулок на Аркадiї нiчим не гiрший, - терпляче пояснив Саґара. - Але цей хлопчик вже зазнав доволi страждань, фiзичних i психiчних. Так склалося, що вiн прийняв наш екiпаж, i ми його полюбили. Розрив зараз буде дуже болючим для нього. Наш лiкар сказав, що можуть бути рецидиви - вiн щойно почав розмовляти, i може знову втратити мову. Наш психiатр розпочав терапiю i для хлопця краще не переривати її.
   - Але ж всi дiти звiдси летять до Аркадiї. Хiба не краще йому буде серед своїх?
   - Нi, - сказав пан Iто. - Повiрте менi. Подивiться самi. Свої для нього тепер - екiпаж "Лева".
   Справдi, малюк вдерся на стiл, а з нього - на плечi братовi Сео.
   - Що, ми знову робимо щось таке, потребуюче перегляду законiв? - запитав центурiон.
   - Нi. Але iснує певна суспiльна думка... Розумiєте мене?
   - Уявiть собi, нi.
   - Добре. Ось зараз панi Ганна напише iсторiю про то, як малого хлопця всиновила рота сохеїв. Дуже зворушливо на перший погляд. А на другий - в сохеїв iснує певна репутацiя... Даруйте, я не хотiв пiднiмати цю тему... але ви самi наполягли.
   - Такого роду суспiльнi думки називаються плiтками, - сказала сестра Гелена.
   - Звiть як хочете, але не буває диму без вогню. Якщо чоловiки роками уникають жiночого суспiльства...
   - То вони, зрозумiло, педерасти, - кивнула сестра Гелена. - Всi ченцi та священики. А в усiх черниць, звiсно, сексуальний психоз.
   - Крiм тих, з якими бахурують священики, - вставила панi Тошiдзукi. - А коли чоловiчий та жiночий монастирi стоять поруч - то мiж ними обов'язково прориють пiдземний хiд...
   - До ченцiв-педерастiв, - завершила сестра Гелена. - Годi. Якщо в вас немає iнших пiдстав для передачi хлопця пiд тимчасову опiку пана Саґари...
   - Знаєте, я ж можу просто взяти й не дозволити.
   Повисла тиша. Першим її порушив Саґара.
   - Гарненька в вас яхта, пане раднику...
   - Що? До чого тут яхта? Що ви маєте на увазi?
   - Мабуть ви добре робите свою роботу, якщо вам платять грошi, яких вистачає на такий корабель.
   - Ви на щось натякаєте?
   - Нi, - сказала сестра Гелена, дивлячись на священика чомусь дуже неприязно. - Пан Саґара нi на що не натякає.
   - Та Бога ради, - знизав плечима Пеґю. - Менi байдуже. Хочете його забрати - забирайте. Пане Iто зараз скомпонує вам якусь цидулку...
   - А що з братом Хаасом?
   - На нього громадянська форма готова ще позавчора, - знову влiз Шiнта. Видно було, що юнаковi не терпиться здихатися дорослих та повернутися до гравiполо.
   - Я не можу приймати таке рiшення сам...
   - Знов за рибу грошi.
   - Хай йому грець, друкуйте, - махнув рукою Пеґю i вийшов з намету.
   За декiлька хвилин всi формальностi було влаштовано. Панi Ганна потиснула сохеям руки та попрощалася. Потiм всi попрощалися з Шiнтою та паном Iто. В наметi знову був гамiр. Виходячи у дверi, Саґара помiтив, що Шiнта повернувся до гравiполо.
   Взагалi все було нормально - крiм того, що сестра Гелена дивилася вовком.
   - Що таке? - спитав Саґара. - Я щось не так сказав?
   - Авжеж, - сестра видихнула. - Я розумiю, що на вас не можна сердитися... Даруйте, отче, але в певних питаннях ви просто - велика дитина.
   - Красно дякую. Вам не хотiлося псувати з ним стосунки?
   - Отче, я у найближчий час таки зiпсую з ним стосунки, й зiпсую так, що вiн бажатиме менi тiльки скорої смертi - але матиме берегти мене як зiницю ока, бо ансибль-пакет з iнформацiєю, яку пустять в хiд у випадку моєї смертi, вже передано, i це безповоротно.
   - Тодi в чому справа?
   - В тому, що я добре знаю, вiд кого вiн отримав цю яхту i на що заплющив очi, щоб її отримати. А ви бовкнули про це при Тошiдзукi, яка пхне свого гострого носика в цю оборудку - i неодмiнно викопає все лайно та вивалить його перед суспiльством.
   - Але хiба це погано? - здивувався брат Сео.
   - Дiти! - з сестра розпачем струснула головою.
   - Сестра має на увазi, - пояснив Саґара, - що вона тримала радника на гачку. Свого часу вона - чи тi, хто вповноважив її - пристали б до радника з цiєю яхтою як з ножем до горлянки. I вiн танцював би пiд їхню сопiлку.
   - Саме так, - незворушно вiдповiла сестра. - Ви мислите трохи схематично - за яхту радника можна надовго вiдправити на Сунаґiшi в помаранчевiм комбо, але не можна повiсити. Але на ньому є й дещо, гiдне мотузки. Якщо панi Тошiдзукi знайде та викопає це - доведеться таки тяги мерзотника у iмперський суд та примiряти на нього мотузяну краватку. А вiн корисний мерзотник. Розумiєте, пане Саґара, я можу зараз, тримаючи цього негiдника за нiжне мiсце, змушувати його та його клiєнтуру на Ходерi красти втроє менше, нiж вони хотiли б. Панi Ганна може зробити так, що всю цю гарну крамничку на Ходерi розженуть. Дуже втiшно для народу: крадiїв покарано, публiка рукоплеще. А далi? На це мiсце саджають нового мерзотника - i вiн краде вже не втроє, а вдесятеро проти попереднього. Аби компенсувати собi ризик.
   - А можна зробити так, щоб цю посаду займав не мерзотник?
   - Можна. Призначити на неї iмперського iнквiзитора. Але це тимчасовий захiд - а нам потрiбно, щоб система працювала постiйно.
   Саґара згадав, як вигрiбав з водозбору рештки людей, що зварилися живцем - i промовив:
   - Здається, сестро, я робив бiльш чисту роботу, нiж ви. Пробачте менi, що я перетворив вашу кулю на петарду.
   Сестра кивнула, приймаючи вибачення. Потiм сказала:
   - Я вам заздрю. Дивiться, вiн засинає.
   Дiйсно, малий, обхвативши руками голову центурiона, куняв, приспаний розмiреною ходою брата.
   - Так, - брат Сео спустив дитину з плеча i понiс на руках. - До побачення, сестро.
   - До побачення, - жiнка майнула рукою.
   ***
   Вiдлiтали вночi, без урочистих прощань та проводiв. Тут була робота, i вони робили її доти, поки не з'явилися тi, хто робитиме її краще. Саґара та Сео запросили на прощальну чарку саке лише пана Iто, сестер-iнквiзиторок та капiтана Твiддл.
   - Нехай вам щастить, - сказав мер.
   - Це вам нехай щастить, - побажав Саґара. - Ви заслужили хоч трохи щастя.
   - Нi, - серйозно сказав старий. - Ми його заслужили не бiльше, нiж тих мук, що ми їх пережили. Щастя не можна заслужити, але останнiм часом я вiдчуваю, що здатнiсть бути щасливим повернулася до мене. I знаєте, через кого? Через вас, командере. Коли ви сказали менi тi слова... Пам'ятаєте - якщо ми здамося, це значить, що Рiва перемогли остаточно? Спершу я подумав - яка нiсенiтниця. Вони ж таки перемогли. Вони вбили стiльки нас, скiльки спромоглися - хiба ж це не перемога? А потiм... я побачив, яке в вас було обличчя, коли ви вийняли цього хлопчика з пiдземелля... I зрозумiв - нi. Поки хтось iз нас живе так, наче в нього є майбутнє - вони не виграли. Не позбавили нас майбуття.
   - Так, - погодився Саґара.
   ...Перед самим стартом вiн знайшов Дiка в дормiторiї - брати пiсля об'явлення хвилинної готовностi, пристьобувалися до койок.
   - Я хочу взяти його в рубку, - сказав священик. - Дiк, пiдеш зi мною?
   Малий кивнув, дав розстебнути на собi ремiнцi - i пiшов з Саґарою об руку.
   - Це лише один раз, - сказав малому Саґара. - Бiльше я тебе не братиму в рубку. Але ти маєш подивитися на свою рiдну планету. Вакатта?
   - Вакатта йо, - серйозно вiдповiв хлопчик.
   Мiнато не вдалося побачити, бо острiв був затягнутий густими хмарами.
   - А де небо? - спитав Дiк, коли вони вийшли з атмосфери.
   - Оце, - навiгатор Жакiнта показав на стелю-екран, величезну пiвсферу. - Оце й є справжнє небо, синку. Просто жах бере, яке велике.
   - Де земля? - спитав хлопчик.
   - Оце синє, - Саґара показав на окраєць планетної кулi, що займав нижнiй сектор екрану.
   - То море, - заперечив хлопчина. - Де земля?
   I саме тут хмари трохи розступилися...
   - Ось, - сказав Саґара, показуючи в просвiт. - Оце жовте.
   - Пiсок, - здогадався хлопчик. - Так мало...
   - Мало, - погодився Саґара. - Але цю землю хтось дуже любить. I навiть якщо ти нiколи сюди не повернешся... Вона все одно буде з тобою. Розумiєш?
   - Так, - сказав хлопчик. - Вакатта йо.
  
  
   Мобiльний силовий обладунок
   Морська їжа
   Чернець-воїн
   Ман - десять тисяч
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
Оценка: 2.53*5  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"